— Ось, ваша милосте, хлопчисько проник в королівський сад. Наша провина, недогледіли. Хоча, щоб я осліп, як він проліз? Огорожа ніби ціла… «Ваша милість» був високим старим, одягненим у чорне. Оглядаючи його, я зрозуміла, що наша завучка — сумирна жінка і до того ж красуня. Той, хто мене впіймав, і досі тримав мої руки заламаними за спиною. Так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева. — Пусти! — Бач, ще сіпається. То його вам залишити, ваша милосте? Чи по-простому відшмагати батогом та відпустити? Я засмикалася сильніше, проте чоловічок так крутнув мені лікті, що довелося заспокоїтися. — Не вийде по-простому, — сказала «милість» скрипучим, як іржаві завіси, голосом. — Хлопчисько непростий, видно здалеку… Ану кажи, поганцю, що тобі потрібно було в саду? — Мене запросили! — про те, що я дівчинка, лячно було й згадувати. — Мені дали ключ! — Ключ від саду? — Ключ від Королівства! — Он як? — гачкуватий ніс «милості» описав у повітрі складну фігуру. — Хто? (Неон? Криптон? Ксенон? Як же його звати?!) — Оберон, — зраділа я, що пам’ятаю його ім’я. Хватка того, що тримав мене за лікті, трохи ослабла. Мабуть, Оберона тут знали. — Брешеш, — заперечила гачконоса «милість». — Стороже, яблук він багато встиг натрусити? — Не потрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу, у мене рідкісні здібності, Оберон мене спеціально запросив! — Схиблений хлопчисько, — зі співчуттям сказав сторож і нарешті випустив мене. «Милість» мовчала, втупивши в мене жовті круглі очі. Я глянула на свої руки. Залишилися червоні вм’ятини від пальців сторожа — мабуть, будуть синці. І це ще дурниці порівняно з батогом, який на мене чекає! — Я правду кажу, — заволала я, стримуючись, щоб не заревти. Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закопчена до чорноти. Ну де ж, де наша люба вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на мотузяних петельках? Якого біса мені потрібно в цьому клятому «Королівстві»?! — Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона… ну, будь ласка. — І як, — запитала «милість» після довгої неприємної мовчанки, — як запитати про тебе, шмаркачу? — Скажіть, Ліна Лапіна… «Милість», здається, поперхнулася. І я поперхнулася теж. Я пригадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав — я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не називаю. — Точно схиблений, ваша милосте, — вступився за мене сторож. — Видно ж — не при своєму розумі. Давайте, я його батогом — так, для порядку… І нехай собі йде… — Відведи до каземату, — байдуже сказала «милість». — Справа непроста.
Загалом я люблю тварин. Навіть мишей і щурів. Але тут їх було дуже багато, і вони поводилися нахабно. Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от збиралася розсипатися. У казематі не було факела, тільки крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, що підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку лежала купа ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг, як шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ, а до великого кільця в стіні. Ця купа лежала так нерухомо, що вже через півгодини напруженого сидіння то навпочіпки, то на колінах мені стало абсолютно зрозуміло: це зітлілий труп попереднього в’язня. Веселенькі справи відбуваються у вашому королівстві! «Хочу додому», — подумки благала я Господа. Хочу до кабінету директора — «на килим». Хочу сварки з мамою. Хай кричать Петрик і Дмитрик, хай вітчим удає, що вмовляє маму бути лагіднішою, а насправді ще більше проти мене настроює. Навіть якщо мене віддадуть до школи для малолітніх злочинців — гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде… І коли я пошепки пообіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою — заскрипіли двері. Від цього скрипу склеїлися в грудку мої нутрощі й нестерпно захотілося в туалет. На брудну підлогу впала смуга світла. Щури неквапливо розійшлися по норах — ніби для годиться. Деякі навіть не сховалися повністю: було видно, як із деяких щілин стирчать гострі вусаті морди. — Виходь, — сказали зовні. Окрім одягненого в чорне старого («його милості»), біля входу в темницю стояли два стражники в коротких малинових штанях, у смугастих чи то каптанах, чи то камзолах. У них були такі суворі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур. — Можна в туалет? — Що? — Ваша милосте, — з відчаю я вирішила підлизатися, — можна мені в туалет? Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» — попереду, я — між двома стражниками позаду) уповільнила ходу. — Відведи, — сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, зате мав борідку клином). Той узяв мене за плече —
