правда, не боляче, а так, для порядку, — і повів лабіринтом коридорів. Я потихеньку озиралася. Бігти тут було нікуди — запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожими на щілини, і стражникові доводилося протискуватися в них боком. Між іншим, мій невисокий зріст і мала вага могли б стати мені у пригоді: на відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузьких ходів — фіг вам! Щоправда, стражник напевне знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене. — Прийшли. Дивись не впади. Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом. Навіть мені довелося пригнутися — а такі, як він, мусили мало не рачки сюди входити. Шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви… І це називається туалетом?! Досить простора кімната, а в центрі її — діра. Я обережно, дуже обережно, підійшла, заглянула… Внизу струмувала річка. Справжня річка — повновода, як Дніпро. А я була над нею на висоті, мабуть, стоповерхового будинку. Вниз ішли прямовисні стіни — вниз, вниз… Мені відразу розхотілося користуватися цим туалетом. Мені взагалі всього розхотілось, окрім одного — негайно заплакати. — Гей! Ти довго там? Я вибралася через низенькі дверці, примружилася від світла факела. Нехай уже ведуть мене, куди хочуть. Нехай.
Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки з наш стадіон, а заввишки, мабуть, з десятиповерховий будинок — якщо в ньому поламати перегородки між поверхами. І в цьому залі, нарешті, були вікна, у які світило сонце. Це було нормальне світло, навіть радісне якесь — не осіннє, не зимове. Літо чи пізня весна. Посеред залу стояв трон і спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, нахилив мою голову до підлоги — не боляче, однак рішуче. — Дякую за службу, — пролунав голос незрозуміло звідки. — Тепер залиште нас. По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо, а я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову. Хтось підійшов до мене, зупинився поряд: — Ліно? Я спочатку впізнала його голос, і тільки потім наважилася на нього поглянути. Ну чому, чому він мені відразу не сказав, що він король?! Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і все інше, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя… — Драстуйте, — сказала я й заплакала. — Ти, мабуть, випадково ввійшла, — сказав Оберон. — Інакше я б тебе зустрів. Він не звертав уваги на мої сльози, наче не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися. — Я взагалі нікуди не входила. Я кинула кульку в кущі… А потім полізла шукати… — Ну, зрозуміло, — він поклав руку мені на плече. — Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості: або я тебе зразу ж відправлю додому… — Так! Так! — …Або все одно відправлю додому, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі розповім… — Ні! Нічого мені не треба! Тільки додому! Здається, він засмутився. — Ти впевнена? Я розумію — ти втомилася, голодна, але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо ти хочеш помити руки… — Я хочу додому, і все. — Не бійся. Ти в цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути — і я поверну. Один крок — і ти будеш удома, однак усе-таки подумай… Не слухаючи його більше, я зробила крок. Це був найдовший крок у моєму житті.
Королівство вирушає в дорогу
