— А... хто ви? — наважився спитати Сергій.
— Діма!
— Який Діма?
— «Який, який»! — передражнив дідок. — Просто Діма — і все!
— Але ж _хто_ ви?
— Я, по-моєму, сказав цілком зрозуміло: _звичайний_ _Діма_!
— Ага, ясно: ваше ім'я — Діма. А як вас по-батькові?
— От причепився! — вибухнув раптом дідок. — Скільки ж тобі можна пояснювати: я — Діма, затям собі: Ді-ма. Від слова «дім», будинок тобто, бо всі Діми, мої родичі, живуть у домах.
— Так ви домовик! — ошелешено вигукнув Сергій.
— Ну й телепень! — уже зовсім роздратовано кинув дідок. — Ти що — двієчник? Звичайних речей не розумієш? І чого тебе в школі вчать! Ач, вигадав таке — «домовик»! Так-от, щоб ти знав: ніяких домовиків на світі не було, нема та бути не може! А я — просто Діма. Зрозумів нарешті?
— Зрозумів... — відказав тихо Сергій, хоча, по правді, нічого він поки що не второпав. — А як ви сюди потрапили?
— Ішов собі повз ваш будинок, бачу — двері прочинені, і так із них теплом і затишком тягне, що не втримався — заскочив, — охоче почав розповідати Діма, вже заспокоюючись. — Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий підхопив, от і подумав: ану, заскочу відігріюся трішки, а згодом далі почимчикую.
— А куди ж ви йдете?
— І все тобі знати треба! — удав дідок, ніби сердиться на Сергія за його розпитування. — У Бровари йду, до свого двоюрідного брата.
— Так вам іще йти та йти! — вигукнув Сергій. — А чого ви автобусом не поїдете?
— По-перше, грошей нема, — відказав Діма, — а по-друге, щоб такі, як ти, не чіплялися зі своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. І без них життя важке. — І дідок жалібно заохкав.
— А чому воно у вас важке? — знов поцікавився Сергій.
— А тому, що я, Діма, лишився вчора без домівки.
— Як — без домівки?!
— Зламали мою домівочку, ой, зламали! — забідкався, затужив Діма. — Жив собі тихесенько, мабуть, років сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру — і настав кінець моєму щастю!