зневажливими посмішками. – Поглянь на отого, Френку. Схожий на недоумка, еге?
— А мене один спитав, де тут можна вмитися. Уявляєш собі, чого захотів!
— Та вони ж, сучі сини…
— Такі й рідну матір уб’ють за…
— А тхнуло від нього так, наче не мився цілий…
— Сюди самі наркомани сходяться, відколи я…
Нахиливши голови проти дощу, люди бездумно переступали з ноги на ногу, черга поволі рухалась.
98 проти 100…
Було вже по четвертій, коли Бен Річардс став перед розподільним столом, звідки його направили до столу № 9 (від О до Р). Жінка, що сиділа за брязкітливим перфоратором, була стомлена, жорстока й байдужа. Вона звела на Бена невидющі очі.
— Прізвище-ім’я?
— Річардс, Бенджамін Стюарт.
Пальці жінки забігали по клавішах. «Клац-клац-клац»,— обізвалась машина.
— Вік-зріст-вага?
— Двадцять вісім, сто вісімдесят п’ять, сімдесят чотири.
«Клац-клац-клац»
— КРР за Вешлером пам’ятаєте? І в якому віці визначали?
— Сто двадцять шість. У чотирнадцять років.
«Клац-клац-клац».
Голоси у залі відлунюють, немов у велетенській гробниці. Когось питають, хтось відповідає. Когось виводять, він плаче. Когось витурюють за двері. Хтось хрипко протестує. Хтось кричить. І знову запитання. Запитання, яким немає кінця.
— Останній навчальний заклад?
— Реміснича школа.
— Закінчили?
— Ні.
— Скільки років провчилися і в якому віці залишили?
