— Два роки. У шістнадцять.
— Причина?
— Одружився.
«Клац-клац-клац».
— Ім’я та вік дружини, якщо є.
— Шійла Кетрін Річардс, двадцять шість років.
— Ім’я та вік дітей, якщо є.
— Кетрін Сейра Річардс, півтора роки.
«Клац-клац-клац».
— І останнє запитання. Тільки не брехати, бо на медогляді однаково все випливе, і тоді вас дискваліфікують. Чи вживали ви героїн або синтетичний імфетамінний галюциноген під назвою «колеса з Сан-Франциско»?
— Ні.
«Клац-клац».
Машина викинула пластикову картку, і жінка подала її Річардсові.
— Не загубіть, а то наступного тижня доведеться починати все спочатку.
Тепер жінка дивилася на нього.
Худе обличчя, сердиті очі, довготелесий. Непоганий із себе. Та й розум бодай якийсь проглядає. Одне слово, дані пристойні.
Раптом вона забрала в Бена картку, знову вставила у перфоратор — і витягла трохи спотворену, без правого верхнього ріжка.
— Навіщо це?
— Не зважайте. Потім вам скажуть. Може… — І жінка повела рукою на довгий коридор, що тягся до ліфтів. Десятки чоловіків, щойно відступивши від столів, показували полісменам одержані картки і йшли далі. Ось полісмен кивнув на двері жовтолицьому наркоманові, який увесь трусився. Той заплакав, але вийшов.
— Світ жорстокий, чоловіче,— промовила реєстраторка без тіні співчуття. — Проходьте.
Річардс відійшов од столу. А та жінка з безбарвним голосом вже ставила запитання комусь іншому.
97 проти 100…
Не встиг Річардс увійти в коридор, як йому на плече лягла важка мозоляста рука.
