Переписування, а отже, і змінювання первісної редакції, від-
бувалося загалом спонтанно і, напевно, спричинене двома мо-ментами: моїм особистим авторським досвідом, що так чи інак змінювався упродовж останніх двадцяти трьох років, а також цілковитим і остаточним витісненням із себе решток внутріш¬нього цензора.
Таким чином, наважуся стверджувати, що перед вами — своєрідна реактивація тих оповідань у покращеній версії, б Моя особлива вдячність належить Ростиславові Твердо-
ступу, моєму другові з Садгірської учебки, який по завершен-
ні нашої служби отримав від мене другий примірник первіс-
ного машинопису і беріг його як зіницю ока. Оскільки перший
примірник СВОГО часу безслідно ЗНИК десь ПОМІЖ СвОЇМІЛу то
тільки завдяки йому, Ростикові, і стала можливою публікація
1989 року в «Прапорі», а відтак і ця нова редакція.
7 липня 2007 р.
Зліва, де серце
У мене є препогана звичка — усамітнюватися. Я люблю, коли на світі немає нікого, крім мене. Тоді мої гордощі квіту¬ють і плодоносять, бо я — найвищий цар і володар. Чомусь я не Адам.
Два тижні, цілих два тижні я не можу усамітнитися. Перші два тижні з двох років. Два тижні, як я став курсантом — не тим, що з них штампують офіцерів, а тим, що в найкращому разі отримає лички сержанта і через півроку поїде в лінійні війська мучити себе та собі подібних. Я курсант учбового мо¬тострілецького полку. Моя голова має ідеальну кулясту фор¬му — я дізнався про це щойно тут, після того як мене постриг¬ли і поголили. Ще я дізнався тут про те, що підлогу слід мити з милом — навіть коли вона чиста. Моя права рука німа і без-порадна — на ній виразка, і вона міцно перев’язана несвіжим бинтом.
Четвертий день я лежу в полковому лазареті — остан¬ньому притулку гнаних і невиспаних, спасенній святині для страдників з голими черепами. Тут також не дають поспати довше і так само наказують мити підлогу з милом, але вдень можна досхочу сидіти на заскленій веранді і вряди-годи по¬клювати носом. Тиша і спокій. Мої вороги сержанти десь дуже далеко.
Веранда, отже, має скляні стіни, крізь них приємно спо¬стерігати за полковою біганиною — з усвідомленням, що тебе вона до пори до часу не стосується.
Проходить чергова зміна караулу: теліпання автоматів і рів¬номірний тупіт чобіт, вервечка безнадійно стомлених роботів на чолі з механічним сержантом, в якого ось-ось повідлітають надміру тонкі ноги. Яка сьогодні рота в наряді? Ну звісно ж — четверта! Найжалюгідніші, найнікчемніші виродки.
Проходять напрасовані і стрункі лейтенанти, схожі на ка¬рикатурних божків цього світу — з-під кашкетів зліпки спіт¬нілого рідкого волосся (вже лисіють!), краватки на сорочках, мов зелені висолоплені язики. Кінець травня. Спека. Надве¬чір^.
А ось — найповчальніше з видовищ: зустріч антиподів на полковому плаці. З одного боку — рота дебелих розвідників у
