страшніше ставало, коли бабусі якимись чужими, глухими голосами розказували про диверсантів, що їх ночами скидають з літаків. Ті диверсанти колють людей дое- гими гострими ножами... А ще скидають бочки з газом, того газу тільки дихнеш — так і оканузишся...
Вночі я скрикував, шарпав маму. її важко було розбудити — вона і в школі працювала вчителькою, і окопи копала в полі, щоб у них фашистські танки попадали. Зате бабуся одразу просиналася. Гладила мене по голові шкарубкою рукою, казала лагідно, що то все бабські побрехеньки.
А потім я бачив, як, «приспавши» мене, вона спускається потиху додолу і довго дивиться у темне вікно й зітхає.
З
У тривозі, очікуванні татових листів з фронту спливло «літо. Он і перші жовті листочки визирнули з зелені. Я дивився на них, і мені сумно-сумно було. Тато, коли йшов до армії, казав: «Повернуся восени, коли листочки пожовкнуть...»
А війна вже була зовсім близько. Фашистські літаки щоночі бомбили станцію, тривожно кричали паровози, од вибухів тряслася хата, вікна палахкотіли від заграв.
Потім селом ішли втомлені, закурені червоноармійці...
А тоді...
Я стояв коло воріт, стривожений, напружений. Зараз побачу фашистів... Мені хотілося втекти од воріт, сховатися в самий куток підпіччя. Але якась моторошна цікавість мовби прив’язала мене.
Якісь дядьки вигулькнули з-за повороту. Я прикипів до них очима. У сіро-зеленому одязі, в руках — куценькі гвинтівки. Роззираються, сміються... «Може, це не вони?» — спантеличено подумав я. І раптом побачив на грудях одного з них хрест.
Моя рука сама вихопила наганчика. Клац! Клац! Мені здалося, що на всю вулицю пролунало те клацання. А почув його тільки один німець — без пілотки, з поросячою щетиною на голові. Він гучно зареготав, підвів свою куцу гвинтівку, націлився на мене. Жах скував усе моє тіло.
І тут хтозна-звідки бурею вилетіла бабуся. Вирвала з моїх рук наганчика, шпурнула в город. А мене так турнула од воріт, що я аж у реп’яхи біля погрібника покотився...
Я схопився, весь поколотий, з плачем побіг у город.
Поки я шукав наганчика, вулицею пройшли німці, прокотилися їхні вози з високими стінами, танк прогуркотів, лишивши глибокі рубчасті сліди.
Коли вернувсь у хату, там було незвично тихо. Бабуся зігнулася на припічку й наче задерев’яніла. У мами на руках причаїлася Оксанка.
— Бабусю, нащо ви закинули мого наганчика? — уже без зла спитав я, відчувши якось одразу, що сталося значно більше лихо, ніж втрата мого наганчика.
