— Чого це ви тут сидите? — звернувся до них Іванок.—¦ Задубнете.
Хлопчик шморгнув носом.
— Бо нашу маму поліцаї кудись вранці забрали. От ми й ждемо її. Вони хутко її відпустять, еге ж? — благально подивився на мене.
— Еге ж,— кивнув я головою, а в самого в грудях стало холодно-холодно.
Ми втрьох, не змовляючись, тихо зітхнули.
— Як отак довго просто сидітимете,— бадьоро мовив я,— то і посинієте, і чекати довго. Давайте згуляємо!
— Давайте! — пожвавішала дівчинка.
Ми вже геть захопилися грою, аж ухоркалися, коли біля воріт зупинилися сани-решітки. Я саме шукав дівчинку. З саней скочив дадько в пальті й пішов до нас. Ми всі, хто де був, застигли на місці. Дядько одразу підступив до Остапчукового хлопчика, весело мовив:
— Зразу видно — Остапчуків.
— Еге,— непевно згодився хлопчик.
— А де ж твоя сестричка?
Хлопчик пильно зиркнув на дядька, тривога промайнула в його очах.
— Не знаю... Десь... кудись побігла...
— А може, ти знаєш? — приступив дядько до найменшого з нас, Іванка, який світив двома щербинами в роті.— Не бійсь, я їй нічого поганого не зроблю,— ласкаво мовив.
Він витяг з кишені дві справжні цукерки в кольорових
обгортках. Іванок прикипів до них очима. Похапцем тицьнув пальцем за хату:
— Вона тамечки... За загату влізла...
З дядькового обличчя наче хто здув усмішку. Хутко сховав цукерки, сягнисто пішов за хату, витяг дівчинку. Потім схопив хлопчика, вицупив їх з двору й кинув у сани.
— Ти, ти! — раптом тонко закричав Віталій.— Що ти зробив?! Ти сам... поліцай... зрадник!
Іванок заридав і впав обличчям у кучугуру. А ми повернулися і побрели без стежки на свою вулицю...
Я лежав на печі й не міг заснути. Перед очима все стояли нещасні хлопчик і дівчинка. Відчай так стис моє серце — не можна дихнути. Як, як їх урятувати?..
