в якомусь розумінні кращий від цивілізованого, мирного середовища — хоч справу й доводиться мати з жорстокими, аморальними людьми, але зате вони люди слова й зазвичай виконують свої обіцянки. Два роки тому я витяг з поважної халепи майора контррозвідки, якому загрожувала найвища міра покарання; коли справу було закрито за відсутністю складу злочину, він потис мені руку й сказав, що я можу звертатися до нього з будьякими — він ще й підкреслив: з будьякими! — проханнями по службі, й усі вони будуть виконані. Од тої пори він став для мене найціннішим джерелом інформації; звертавсь я до нього лише в нагальних випадках і якщо вже не міг здобути відомості іншими способами; виклик ми здійснювали по коду, й кожного разу міняли його, щоб не привертати увагу служб, які прослуховують його телефон. Цей чолов'яга й на мить не забував, що відомство, якому він роками служив вірою й правдою, хотіло підставити його винуватцем брудної афери, щоб вигородити впливових людей; і якби не втрутивсь я, такий собі чоловік з мафії, то він давно вже годував би хробаків на тюремному цвинтарі.
Сніг пішов справжнісінькою лавиною, лапатий і білий мов пух. Юрма на вулицях стала рідшати. Я проїхав ще трохи, тоді звернув у сквер і загальмував, не доїжджаючи до фонтанів.
Величезний чолов'яга з жорстким обвітреним лицем одчинив дверцята й, неспокійно озирнувшись, заліз до авто.
— Що сталося?.. — поспитавсь він. — Давай швидше… з часом у мене сутужно!
— Запалиш? — простяг я йому пачку «Кемелу».
Він кивнув і взяв сигарету.
— Мені потрібна інформація про Службу зовнішньої розвідки, — сказав я, коли ми запалили. — Російську, звичайно.
— Конкретно?
— Агентурна мережа в Україні.
Майор подумав. Сигарета диміла в нього між пальцями, перетворюючись в стовпчик сірого попелу.
— Взагалі, це засекречені дані. Доступу до них я не маю. Але їхня агентура працює в нас, це правда…
— Хоча б якісь відомості, — недбало сказав я.
Він глянув на мене.
— Ти маєш якісь клопоти з росіянами?
Я невизначено стенув плечима.
— Вони й нам сидять в печінках, — озвавсь він по хвилі. — Вважається, що це близькі сусіди й чіпати їх небажано. Хай йому дідько, але ж це наша держава всетаки… і наша робота в тому й полягає, щоб боротися з чужими розвідками!
— Політика! — буркнув я. — Між іншим, хто такий Глобус?
– Їхній чоловік. Сорок два роки, журналіст, збирав інформацію для Моссаду й ЦРУ. На росіян працює вже два роки. Займається інформаційноаналітичною роботою, інколи — оперативною. Культурист. Кікбоксер. Досконало володіє бойовим самбо. Дуже підступний і небезпечний тип, — останнім часом винюхує інформацію про поставки зброї з України в Чечню.
— Чому його прозвали Глобусом?
— Наголо бриє череп. Менше клопоту на рингу, — од поту волосся злипається…
— Знаю, знаю… Хто їхній резидент в Україні?
Майор сумно посміхнувся.
— Цього не знаємо навіть ми. Хоча мусили б знати, певна річ!
— Як вийти на агентурну мережу?
— Корпункт. — Майор назвав редакцію відомої московської газети. — Туди стікається вся інформація про Україну. Але там пішаки, не варто й потикатися!..
— А куди ж потикатися?
— Фірма «Лотос». Експортімпорт, посередництво… насправді ж — агентурна точка. Такий собі підвал в Старому місті, ніякого вигляду, навіть вивіски нема… словом, конспірація. Але через них можна вхопитися за нитку. Між іншим, там часто буває Глобус.
— Всі співробітники фірми — люди СЗР?
Майор кивнув.
— До одного. Там тобі й оперативники, і банк інформації, — і зв'язок з посольством здійснюють через цю точку. Що ще?
— Резидент із дипломатів?
— Навіщо тобі резидент?! — стенув плечима майор. — Тобі потрібна агентура? Вийди на людей, котрі держать кілька ниток відразу — й знатимеш! В кожному місті є такий агент. Тут просто треба попрацювати: смикнеш «Лотос», а там підеш далі й далі…
— Гаразд, гаразд… — замислено буркнув я. — Ще одне: якась із наших спецслужб тримає контакт із росіянами?
— Взагалі, це довга історія… — Майор посмоктав цигарку й подивився у вікно. — Служба зовнішньої розвідки на сьогодні вистежує поставки зброї для Дудаєва зпоза меж Росії. Не секрет, звичайно, що транспорти зі зброєю надходять і з України, — чеченці тут держать поважні позиції в тіньовому бізнесі. Врешті, не мені про це тобі казати, сам знаєш… За непідтвердженими даними, такі контакти між спецслужбами існують. Хоча напевне ніхто нічого не може сказати, — все воно таємниця за сімома замками…
— Он воно що!.. — сказав я. — Ну добре… спасибі за консультацію!..
— Досьє на Глобуса можна роздобути, — подумавши, сказав майор. — І на керівника інформцентру в «Лотосі» теж. Можливо, я надішлю тобі їх електронною поштою… якщо роздобуду, звичайно!..
— Було б непогано!.. — буркнув я. — Із фотографіями цих типів, якщо вони у вас є!..
Чолов'яга одчинив двері й, ще раз озирнувшись, спритно виліз надвір.
— Глобус виконує особливі доручення, — сказав він, заглядаючи у вікно. — Твій колега, так би мовити. Ми довго пантрували за ним, щоб прилапати на співробітництві з ЦРУ, але марно. Якщо випаде нагода, то… сам розумієш!
Я кивнув.
— Зробимо. Він перебіг нам дорогу, — я цинічно посміхнувся, — так що дні його пораховані, будь певен!..
Майдан перед штабквартирою «Тартару» був геть захаращений лімузинами чужинецьких марок. В мене аж очі розбігалися: мерседеси, кадилаки, вольво, б'юїк, порше… хай йому всячина, це було щось таке, як виставка міжнародного автосалону! Надвірної охорони нагнали стільки, що я подумав було, ніби «Тартар» чекає облоги, — на воротях стовбичили якісь незнайомі командос із автоматами, дворисько аж кишіло бойовиками зі спецзагону, і якби не шеф безпеки, який заправляв цією музикою, то мене й на поріг не пустили б, не те що!
— Ви що, — сказав я Барабашеві, котрий очолював групу внутрішньої охорони, — подуріли тут всі, — у рідну фірму вже не можна пройти! Що за секретність, га?
Барабаш скорчив поважну гримасу.
— Нарада керівної десятки. Шеф наказав привести в повну бойову готовність командос, — на випадок наїзду або провокації… — Барабаш помовчав і пошепки додав: — Кажуть, спецслужби знову наступають нам на п'яти… не чув?
— А… — згадав я —…ага! Інструкції?
— Закрити доступ на територію штабквартири. Не допускати представників силових відомств — хай там буде міліція чи Служба безпеки. Якщо почнеться штурм, відкривати вогонь на знищення.
— Халепа! — почухав я потилицю. — Не сподівався, що це так далеко зайде!
— Ти куди? — поспитався Барабаш.
— Візьму пару людей. Мурат надав мені всі повноваження… так що треба провести операцію! Пітон в себе?
— П'ють коньяк. — Барабаш махнув рукою. — Удвох із МурМуром.
— О, — сказав я, натискуючи кнопку ліфта, — вони мені й треба!
