Леонід Кононович
ДОВГА НІЧ НАД СУНЖЕЮ
Бетеер горів як свіча, й сніг на узбіччі аж почорнів од сажі. Двоє командос, які встигли залягти коло дороги, були забиті в перші ж хвилини бою. Причаївшись за пагорком, я добре бачив їхні тіла, котрі непорушно чорніли на снігу, — обох поцілили ще на броні, а потім добивали з автоматів. Я набрав у рота снігу й сплюнув. Слина була тягуча й липка. З переліска потойбіч дороги продовжували стріляти. Їх було п'ятеро, й ще один з базукою, — той, що підбив нашого бетеера. Диверсанти, скрушно констатував я. Спецназ федеральних військ. В голові дзвеніло. Кулі вдаряли просто перед пагорком, виколупуючи крихти мерзлої землі. Ще одну групу, посейбіч дороги, я встиг закидати гранатами, — за якийсь момент до того, як наш бетеер поцілили з базуки. Мене відкинуло метрів на двадцять; отямившись, я побачив, що лежу коло якогось пагорка, а двоє командос, які сиділи зі мною на броні, повзуть по снігу, й за ними тягнуться криваві пасма. А що коїться далі по дорозі, там, де зупинився транспорт зі зброєю… про те, либонь, сам господь знає! Витік інформації, не інакше, з холодною люттю подумав я. Аби лиш уціліти, а там я розберуся… розберуся, що й до чого…
Стрілянина вщухла. У вухах дзвеніло; бетеер продовжував горіти, викидаючи в небо стовп чорного їдкого диму; кружляли й кружляли пластівці сажі, сідаючи на сніг, на двоє непорушних тіл, котрим уже не потрібна ні робота в «Тартарі», ані всі блага світу, до яких так прагне людина… окрім дзвону в вухах я нічогісінько не чув, і все це було як в німому кіно: безгучна чорнобіла панорама, де чорна дорога, біле поле — і чорний перелісок, з якого стали вибігати білі постаті в маскувальних костюмах і з автоматами напереваги.
Їх справді було п'ятеро, а ще один ніс базуку, заряджену конічним снарядом. Усі без панцерних жилетів. Рухалися хутко, звинно як вовки. Це справді був спецназ, і їм здавалося, що операцію закінчено: екіпаж загинув у бетеері, а троє бойовиків наклало головами під час перестрілки.
Двоє, холодно подумав я, двоє вбито… а третій — живий!..
У вухах продовжувало дзвеніти. Бетеер горів, і дим підіймався в небо. Літала сажа. Було холодно. Люди рухалися через поле, і їхні постаті росли в рамці прицілу.
Вони завжди вважали себе непереможними. Їх відірвали від верстатів, від шахт і відбійних молотків, від ґаблів і вил, якими вони розкидали гній на колгоспних фермах — і взяли у військо, й зробили машинами для забійства людей. Їх навчили сотням способів, — як забити чоловіка голими руками, кинджалом, ножем диверсанта з викидним лезом, багнетом навкидя, дротяною петлею, капроновим джгутом і, звичайно ж, з вогнепальної зброї. Упоравши першу жертву, вони відчули себе суперменами, — ще б пак, дев'яносто процентів людності не може ставити фахівцеві скількинебудь ефективного опору! І тоді політики з порожніми очима послали їх на чужу землю, щоб за десять днів поставити на коліна цілий народ. На танках і бетеерах вони вступили в Грозний — і з ненавистю, з люттю, з жахом утямили, що тут будуть вбивати їх. Що смерть — напрочуд реальне явище, й за кожного забитого чеченця накладає головою десятеро їхніх людей. Що кожну вулицю, кожен дім, кожнісінький метр асфальту доводиться без міри поливати шляхетною кров'ю великоросів. За тиждень боїв у них просто не зосталося сливе нічого людського, і їх стали відстрілювати, як собак, розставивши по всенькому місту сотні снайперів.
Автомат запрацював, але звуку я не почув, хоч палець і зігнувся на спусковій скобі, — у вухах продовжувало дзвеніти, й тільки полум'я танцювало й танцювало на кінці стола та механізм шалено відсікав стріляні гільзи. Реакція в них була звірячою, але я встиг поцілити двох: спецназівець із базукою затанцював на місці, розкинувши руки й ноги мов лялька, а тоді якось криво завалився назад, і видно було, як через діри в маскувальному костюмі починає просякати чорна мов смола кров; другому куля знесла півчерепа, й він лише конвульсивно дригнув ногою, обертаючись навколо своєї осі, далі сів на сніг й кумедно обхопив голову руками. Решта залягла сливе в той мент, як я відкрив вогонь; втім, цього відтинку часу мені вистачило, щоб блискавично доскочити палаючого бетеера й, висмикнувши кільця, жбурнути в кожного з них по гранаті Ф1. Хай господь благословить того чоловіка, який винайшов гранати! Можна прошити людину автоматною чергою, але навіть спливаючи кров'ю, вона ще здужає всадити в тебе кулю, котра переверне всенькі твої бебехи; граната ж — вірна перепустка до пекла: звалившись на голову найкрутішому командосові, вона зробить з нього купу кривавого м'яса.
Бетеер продовжував горіти. У вухах дзвеніло, й полум'я видавалося безгучним. Я нагинці прослизнув за бетеером, тоді постояв, не знімаючи палець зі спускової скоби, й поволі випростався.
Один з них був ще живий. Граната рознесла йому живіт; він лежав горізнач і, вишкіривши зуби, безугаву крутив головою з боку на бік — ну, мов китайський божок, їйправо! Я з цікавістю подивився на нього, тоді навів приціл автомата йому в перенісся й придавив спуск…
… і в сей мент дзвін у вухах раптом щез, наче урвалася невидна сталева струна, і в вуха з ревом та гуркотом ринула диявольська какафонія цього світу, де люди вбивають людей і право диктує зброя: почулося гоготіння вогню і як часто й рвучко вибухають в бетеері кулеметні патрони; як сичать відпрацьовані гільзи, провалюючись у сніг; як далі, кроків зв двадцять, квилить іще один диверсант, навпіл перерубаний автоматною чергою; і нарешті, як на дорозі, там де зупинився транспорт зі зброєю, разпоразу бахкають гранати й стрекотання автоматів перекриває тяжке глухе гупання великокаліберного кулемета.
Я ввімкнув рацію.
— Двадцятий, я — тридцятий, — сказав я у мікрофон, — двадцятий, я тридцятий, як чуєте?
В динаміку щось загуркотіло.
— Тридцятий, — заревів Дядько Пацюк, — де тебе чорти вхопили! Тут таке робиться… Доповідай!
— У мене п'ятеро двохсотих, — сказав я. Сигнал ішов у скриптрежимі, але звичка говорити кодом давалася взнаки. — П'ятеро двохсотих, одиницю знищено. Прийняв бій із відділенням беретів. Відділення ліквідовано. Прийом.
— Хтось дав наводку про наш транспорт! — закричав Дядько Пацюк. Чутно було, як десь коло нього рвонула граната. — Провадимо бій з групою диверсантів. Кількість — близько п'ятидесяти голів. Два камази підбиті… горять, дідько б їх узяв! Розітнули противника на дві групи. Переходимо до ліквідації. Прийом.
— Провідники? — загорлав я.
— Кажу ж, якась наволоч навела на наш транспорт! Ну, хайно приїду я на базу!..
Я подумав.
— Тридцятий, — сказав я по хвилі, — переходимо на запасний варіант. Викликаю резервну базу. Нуль.
Рація замовкла. Я настроїв її на іншу частоту й поволі заговорив на фарсі, чітко артикулюючи кожен звук.
— Нурі, Нурі, я — Оскар… Нурі, я — Оскар… Оскар12 викликає Нурі… Як чуєте мене, прийом…
І
За вікном сіявся легкий сріблястий сніг. Він падав од самого ранку, й усе надворі зробилося білим, — і двір, обнесений глухим цегляним муром, і будка охорони коло воріт, і густий занедбаний сквер, який починався потойбіч вулиці, котра пролягла коло штабквартири «Тартару».
— Ну, — озвався нарешті Мурат, — давно такого з нами не траплялося!..
Я промовчав. Шеф пожував кінчик сигари, тоді вийняв її з рота, й, роззирнувшись, тицьнув у
