вищого, добре?
Вона слухала мене й кусала вуста.
— Гаразд, не будем про це… — напрочуд спокійно сказала вона, коли я замовк. — Звітуйте!
— Про що?
— Про події сьогоднішньої ночі! Де грабіжник? Я почухав потилицю.
— Грабіжника, — сказав я, — нема…
Моя розповідь тривала не більше п'яти хвилин. Коли я спробував перейти до випадку на шосе, Леся погірдливо махнула рукою.
— Про це — не треба! Скільки душ працювало в охороні?
— Четверо! — буркнув я неохоче. Вона відкинулася на спинку фотеля.
— Отже, підсумуємо! Грабіжник був на відстані витягнутої руки, ви навмисне дали йому проникнути в кабінет, фактично він потрапив у пастку — й що ж далі?
—І що ж? — повторив я.
Леся подивилася на мене, мов на дурника.
— Й ви, четверо здоровезних тренованих чоловіків, не зуміли затримати грабіжника? Дозволили йому втекти з місця злочину, мов останні йолопи? Знаєте, як це називається?
— Дорога пані… — почав було я.
— Не перебивати! Вам повинно бути соромно, ясно? Ви не зуміли виконати роботу, з якою справився б пересічний міліціянт! Ви — не професіонали! Ви… ви просто лохи, котрі набивають собі ціну!
— Пані Лесю, — лагідно сказав я, — це була виняткова ситуація! Людина, котра працювала в кабінеті, була дуже, дуже добре підготовленою…
Леся витягла з пачки «Кемелу» сигарету й клацнула запальничкою.
— Одне слово, я відмовляюся від послуг вашої фірми, — озвалася вона, видихаючи хмарку диму. — Вам зрозуміло?
— Але ж… — почав було я.
— Вам зрозуміло, я запитую?
— Послухайте…
— Зрозуміло чи ні?! — гаркнула вона, роздувши ніздрі, мов тигриця.
— Ну… зрозуміло!
Її рука з цигаркою показала на двері.
— Більше вас не затримую!
— Не втямив?
— Забирайтеся геть! Звільніть приміщення. Вам ясно?
— А ви не хочете розповісти мені про тих людей, котрі наїхали на мене сьогодні вранці? — вкрадливо поспитав я.
Вона окинула мене зневажливим поглядом.
— Послухайте, ви… детективе для особливих доручень!
— Ну?
— Раджу вам забути про все, що пов'язане з моїм дорученням! Спокійніше будете спати, втямили?
Я замислено покивав.
— Ні грошей від вас не дочекаєшся, ні інформації! — Я взявся за ручку дверей, але на порозі обернувся. — Що ж, дорога пані, боюся…
— Чого ж ви боїтеся? — насмішкувато запитала вона.
— Боюся, нам ще доведеться зустрітися… причому, й не один раз! — відказав я, з тріском зачиняючи за собою двері кабінету.
III
Надворі знову йшов сніг. Я заліз у своє авто й скількись часу просто сидів, заклавши руки за голову і розглядаючи білі ялинки потойбіч майдану та величезну барвисту рекламу, котра спалахувала над багатоповерховими кам'яницями. Настрій був геть кепський. Леся мала рацію — я показав себе останнім лохом, дозволивши тому злодію вшитися із кабінету… Життя — настільки підла річ, що в ньому не можна розслабитися й на однісінький мент: як тільки втрачаєш пильність і починаєш розраховувати на сприятливий розвиток подій, то якась тварюка обов'язково скористається з цього, щоб тихцем провалити тобі черепа чи загилити нунчакою по шиї, а тоді місити ногами, радісно повискуючи од утіхи! Постарів ти, дядьку, сказав я сам собі, вмикаючи двигун і помалу виїжджаючи зі стоянки… й рефлекси вже не ті, що десять років тому, і людям почав аж надто довіряти, та й до комфорту звик, що тут казати! Авто застрибало на горбатій бруківці, яка провадила у Старе місто. Видно було, як по обидва боки вулиці сидять перекупники антикваріяту. Не зайвим було б найнятися на якусь війну, думав я, неуважно розглядаючи стрімкий силует церкви, яка височіла праворуч. Як проведеш півроку в районі бойових дій — куди й подінеться оцей дурнуватий оптимізм, котрий усі стосунки будує за формулою «людина людині — брат»…
Біля пам'ятника бовваніла самотня постать Мацюцьки. Вона була в плямистій шубці й зоддалі скидалася на дитинча леопарда, котре заблукало в лісі.
— Змерзла? — поспитав я, відчиняючи перед нею дверцята. Мацюцька шморгнула носом.
— Як цуцик! — поскаржилася вона.
— Тримай — простяг я їй баклажку з коньяком. — Ковтни і стане веселіше, от побачиш!
Вона скоса зиркнула на мене.
— Ми вже на «ти»? А я й не помітила!
— Ну, — сказав я, рушаючи з місця, — ми ж із тобою колеги… Та й взагалі, чоловік я простий як двері, так що зі мною можна без церемоній!
Авто обігнуло майдан і, перетнувши трамвайні колії, покотилося в діл. Мацюцька перехилила баклажку з коньяком і закашлялася.
— Не пішло? — поцікавивсь я, стукаючи її по спині.
— Що це за пійло?
— «Хенессі».
— А я думала — самогон!
Дуже ти розбираєшся, невдоволено подумав я. Вдяглася під леопарда та й гадаєш, носа можна задирати!
— Розкажи-но, як ти зустрілася з шантажисткою.
— Вона зателефонувала мені о дев'ятій. Мене чекали в машині біля універсаму.
— Марка?
— Опель-омега.
— Колір?
— Темно-синій чи просто темний… я добре не роздивилася!
— Номер?
— Мені було не до того. Розмова… ну… була дуже бурхливою!
Я замислено кивнув.
— Треба було взяти тебе під нагляд… Але на це потрібна санкція шефа, бо стеження дорого коштує! Хто був у машині?
— Ну, оця жінка… І з нею ще якийсь негр!
— Негр?! — вражено перепитав я.
— Атож! Я й сама здивувалася… Він сидів позаду й не казав ні слова. Така бандитська фізіономія… зі шрамом біля ока!
— Про що ви говорили? Мацюцька зітхнула.
