— Вона прокрутила касету й почала так лаятися, що в мене замалим вуха не пов'яли! Дуже груба людина… Обзивала тебе ненормативною лексикою й клялася, що зробить з тобою… ну, різні непристойні маніпуляції!
— Здогадуюсь… І що ж?
— Потім дісталося й мені! Вона прозивала мене драною козою, прошмандовкою, крисою…
— Чому?
—Їй конче хтілося знати, про що розмовляли ви з Лесею. А запис не вдався! От і треба було на кому- небудь зірвати злість… Оскаре, мені було так страшно!
Я понуро дивився на дорогу.
— Що далі?
— Потім вона звеліла мені забиратися геть. А якщо я комусь розповім про її доручення, то… ну, одне слово…
— Непристойні маніпуляції? — здогадавсь я. Мацюцька спаленіла.
— Ну, це несуттєво! — сказала вона після паузи. — До речі, наостанку вона пообіцяла, що ми ще зустрінемося… Мовляв, щоб я не думала, що так легко відбулася!
— Навіть так! — посміхнувсь я. — Значить, мої здогади були вірними…
— Які здогади? — наставила вуха Мацюцька.
— Не став зайвих запитань… — Місто скінчилося, й за вікном стало видно засніжені поля, де чорніли рідкі переліски. — Зараз приїдемо в «Тартар», і ти опишеш цю жінку… й того негра, котрий сидів у машині… а там подивимося, що робити з ними обома!
— О, — зненацька вигукнула Мацюцька, — я ж забула сказати… в цього негра на шиї висіла така фігурка: три змії, сплетені в клубок! Він отак сидів, розстебнувши куртку, і я звернула увагу!..
— Ну, от і цю фігурку треба описати… ясно?
Я проїхав уздовж височенної бетонової огорожі й, зупинившись веред ворітьми, посигналив.
— Оскаре… — озвалася раптом Мацюцька.
— Чого тобі?
— Ти знаєш, мені так страшно… я влізла в оці ваші справи!.. Ворота нарешті відчинилися, і я рушив з місця.
— Ми витягнемо тебе з цієї халепи! — сказав я, паркуючись біля входу в штаб-квартиру. — Щоправда, це непросто буде зробити…
— Чому?
— Треба зробити так, щоб і вівці зосталися цілі, й вовки наїлися… Ну, та я утрясу цю проблему! Головне, щоб ти нічого не боялася й вірила мені… розумієш?
Мацюцька стояла біля машини й похнюплено дивилася в землю.
— Ти віриш мені? — поспитав я, беручи її за руку. Вона підкорилася й рушила за мною до дверей.
— Вірю! — тихенько сказала вона.
У вестибюлі «Тартару» чергував Гестапович. Він сидів за бюрком і, поклавши ноги на облавок, дивився телевізор.
— А де це Барабаш? — поспитавсь я, проходячи коло його поста.
— Повісився! — коротко буркнув Гестапович. Мацюцька здивовано глянула на нього. Я постукав себе
пальцем по лобі й безнадійно махнув рукою.
— Не звертай уваги… це гумор у нього такий — чорний зветься! — Ми піднялися ліфтом на четвертий поверх, і я галантно відчинив перед Мацюцькою двері. — Сюди, люба панно!
— А куди це ти мене ведеш? — пошепки запитала вона.
— Це оперативно-технічний відділ, — пояснив я, простуючи коридором. — Зараз я представлю тебе його начальнику.
Псевдо цього чоловіка — Пітон. Чому воно таке, побачиш сама. Ви з ним складете комп'ютерний портрет шантажистки і того негра.
— А ти де будеш?
— А я, — сказав я, стусаючи ногою двері, оббиті чорним дермантином, — піду зараз… гм… вирішувати справи! А потім повернуся й одвезу тебе в місто. Згода? — Двері не відчинялися, і я знову садонув у них носаком.
— Яка там скотина гупає! — гаркнув із-за дверей грубий товарячий голос. — Поверни клямку та й заходь!..
Пітон сидів спиною до дверей і працював з комп'ютером.
— Хай живе КПРС! — вигукнув я, салютуючи кулаком.
— Ти що це хріновиною займаєшся! — не озираючись, озвався Пітон. — Якого хріна оце в двері гилити — що, геть уже одморозком став? Ти дочекаєшся колись, що тобі яйця одірвуть за ці штучки і… — він обернув голову й, угледівши Мацюцьку, затнувся.
— Здрастуйте! — сказала йому Мацюцька. Я задоволено посміхнувся.
— Це, — сказав я, — таємний агент Мацюцька! Вона змерзла. Її треба напоїти чаєм і скласти з її слів два фотороботи. А мені, — я глянув на годинника й узявся за клямку, — треба до шефа!
— Таємний агент, кажеш?..
— Ну! Ось послухай… — я зробив суворе обличчя. — Агенте Мацюцько!
— Я! — голосно вигукнула вона.
— Завдання зрозуміле?
— Так точно!
Пітон глянув мені у вічі й докірливо похитав головою.
— Проходьте, люба панно! — сказав він, одсовуючи фотель. — Дозвольте вашу шубку… І взагалі, почувайте себе як удома й облиште ці формальності! Детектив Оскар — дуже сувора людина, в тому числі, й із жінками, яких він вважає за краще тримати в колючих рукавицях. А в нас тут демократія, так що можете не церемонитися… Що ви будете пити?
Я посміхнувся й зачинив за собою двері. Пітон — колишній снайпер і за своєю натурою звірюка, яких світ не бачив, але при цьому всьому він трепетно й побожно ставиться до жінок. Оця комедія, котру я розіграв з Мацюць-кою, напевне, викликала в нього справжнісіньку хвилю обурення й прагнення заступитися за слабшу істоту, з котрої отак безжально кепкують. Хоч як на мене, то й люди, і цей світ, який вони населяють, — надто серйозне явище, щоб так близько приймати його до серця…
З цими думками я спустився вниз і, ввійшовши до приймальні, побачив там Цуцичка.
— Шеф?
— Тут! — буркнула Цуцичок, не відриваючись од паперів. — Чекає на тебе, до речі.
— А Барабаш? Цуцичок махнула рукою.
— Його ведмідь покусав.
— Ве… ведмідь?! — витріщивсь я на неї. — Який ведмідь?
— А звідки я знаю! — сказала вона, мишкуючи в комп'ютері. — Зателефонували нам із «швидкої», що він потрапив до них, покусаний ведмедем… Цього Барабаша щось взагалі тварини не люблять… ти пригадай тільки: торік біля центрального універмагу йому на голову плигнув скажений кіт, весною в зоопарку на нього плюнула верблюдиця!..
— Зате бацили його полюбляють — в цьому рці він уже тричі підхоплював гонорею! — повідомив я.
— Та нехай йому!.. — вигукнула Цуцичок і знову заклацала комп'ютерною мишою.
Я штовхнув двері кабінету. За столом сидів Мурат, а коло нього — полковник Урилов зі здоровезною сигарою в зубах.
— О, — задоволено сказав шеф, — а ось і ти!
— Бугаїна прийшла, коротше… — буркнув Урилов.
— Ти чимось невдоволений? — спокійно запитав я, падаючи в фотель.
Полковник вийняв сигару з рота й, упершись долонями в стіл, почав уважно розглядати мене з усіх боків. У процесі цього заняття його банякувата мармиза корчила всілякі гримаси, котрі мали означати
