працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його романи і п'єси, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям, – вампіричний еґоцентризм.

Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстрові мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, яка, безсумнівно, знала все про їхній зв'язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і т. п. Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Миколи, його «відрядження» до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П'єси її, видані й перевидані тисячними накладами у «Видавничому домі» Ліги «Народна ідея», давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає… стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при «Народній ідеї» театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п'єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні супер-пупер-проекти, прочитавши, скваснів і щез в невідомому напрямку. Однак в його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: «Душа наїлася та й бреше… » Проте їй було наплювати на його враження.

Смішно, але майже тридцять років тому, в той вечір вона, дівчинка з іконними очима, була готова на все, аби тільки зачепитись у столиці. А по тому, інтуїтивно відчувши, ЧОГО жадає від неї Майстер, робила все, щоб тримати його біля себе. Вона знущалася над ним, то зникала, то падала, як сніг на голову. А він шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею. Вона передихнула від своїх витівок, свої штучок-дрючок, аж коли зачепилась на державній телестудії і отримала як перспективний член Спілки письменників квартиру на Березняках. Звісно, не без втручання Майстра у цю майже фантастичну оборудку.

ПОМСТА

В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватись від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт його дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…

Як давно це дуло! Але чого так занило, затріпалось серце? Не від страху, аби ніхто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі і у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Миколу, навіть тоді, коли, здавалось, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Миколу підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його невисоку сутулу постать, його… Кажуть, тепер йому не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому непотрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… Сьогодні належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе… Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…

Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її…

СУПЕРНИЦІ

Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це несе нечиста в таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато.

Якусь мить обидві жінки мовчки вивчали одна одну і, видно, залишились задоволені своїм враженням, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, побудувалися! Недалеко… ), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів'яла. Голос теж був млявий, наче в'ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко і я – гуляю.

Прикидатись було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон.

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову рожевіє, і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно лепече:

– Та так, як вже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась… – І рушає в бік озера.

По напруженій потилиці молодшої видно, скільки сил їй коштує, щоб не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою зійшлися лісові хащі, переможно усміхнулася.

МАРГАРИТА

Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку – нічний кошмар, потому огидний скандал з Миколою і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта по лісі? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця… с-с-сука! Нахабна стара сука! Її пече… Стільки років проминуло, а пече, пече… А я, ненормальна, мало не розквасилась перед старою лахудрою, мало не…

Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть в лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

2

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату