«томагавком»… Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни…

Тому кажу Миколі: треба міняти політику «Народної ідеї». І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай… перероджуватись. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а цю будуть – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: «Ганьба терористам!», або «Слава Америці – колисці демократії!», або «Українці й американці – народи-брати!». З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємось, коли Європа в хату не пускає…

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі… Тьху! Аж моторош бере… ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт, зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. «Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.» Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Вишиваної у статті до моєї газети «Народне слово». Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань…

СТОМЕТРІВКА

… Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену «стометрівку», доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, політична еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса небаченої породи прогулювати, голова сто якоїсь там зеленої партії кривуляти на подарованому «Грін пісом» ровері, а «друг-паскуда» Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми… От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Надійку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати…

Із Фекалюка, власне, все й почалось… Радше на цього Лиса Патрикейовича, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн з пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони в кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Микола, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день святого чудотворця, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні помутила мені розум. Не те щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з'ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ані сама, ані моя дитина… Але… вже надто спокусливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй «не м'ятій –не клятій» «дівоцькій» постелі (Микола давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок в центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії… Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Дарусі. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів, а жити, як всі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!

ГАСПИД

– Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа… Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Миколу вашими злиднями до того, що він готовий був маму рідну продати, аби нарешті запхати твою чорну пельку грішми. А ти все поміж нардепівок та міністерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав'язувала, та на порядність чоловіка скаржилась… Аж доки не клюнула на твій гачок Фекалючка, ота правдива патріотка, що готова маму рідну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк «Надія» упхати…

– Клятий Гаспидисько! Ти знову ту, всюдисуща підла тварюко?! Приклеївся, як тінь моя, і волочешся слідом?.. Чортове поріддя, ти таки справді зібрався зі світу мене зігнати! – Роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида в ту мить, коли він, забувши обачність, зматеріалізується під самим моїм носом. Але під руки нічого не потрапляє, а віддалений гул авто лякає мене і я шугаю в придорожні кущі. Пругке гілля цьвохкає по обличчю, чіпка трава липне до спідниці… Чого це я останнім часом усього сахаюсь? Що за манія переслідування, манія постійного страху?!

Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше його противний, манірний та тягучий, як мій голос по радіо, нявкіт:

– Безлична дівка, вона ще питає?! Між іншим, коротке повідомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах під колесами неповороткого КАМАЗу Миколиного опонента у вчорашньому інтерв'ю незалежному телеканалу «3 х 3» натякнув на вірогідну причетність до вбивства безпосередньо зацікавлених осіб.

– А причому тут Микола? Його й духу там не було…

– Духу то не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на місці аварії.

– Мерзотник! Чого ти терзаєш мене? Чого тобі треба?

– Не мені треба, а Князеві! І ти знаєш – що!

СУДНИЙ ДЕНЬ

І раптом стало тихо, тихо, як перед бурею.

Так тихо, ніби це високодостойне поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворіла Даруся. Така мертва тиша, що крізь неї не міг пробитися мій крик пораненого звіра. Все почалось несподівано: дитина раптом зблідла і почала падати. Моя дитина вмирала, і нікого не було поруч. Не було ні рятунку, ні рятівників. Ніби світ і люди в цю мить відвернулись від нас. У відчаї водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, і бачила круг себе суцільну чорну стіну людських спин, непробивних, як бронежилети «Беркута». І тоді я згадала все: і змову на моїй кухні, і репортаж Ярослави «До смерті і назад»… Яка все-таки безпечна з дуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кілька кроків від смерті, і варто лиш комусь (вгорі чи внизу) поворухнути всеможним пальцем і ти зависнеш над бездонною прірвою трагічної безповоротності.

У той судний день до смерті було кілька кроків… Я майже бачила її, чула холод і несамовиту жорстоку байдужість. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомніють, так бліднуть діти, хворі на лейкемію. Я бачила їх, коли, аби продемонструвати бурхливу благочинність «Народної ідеї», возити гуманітарку в

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

2

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату