Велике плоскодонне судно повiльно пливло вниз за течiєю Боан — головної водної артерiї Логрiсу, що перетинала всю країну з пiвночi на пiвдень. По обидва береги рiки корабель супроводжували два загони озброєних вершникiв. Зустрiчнi рибалки та селяни вiтали процесiю радiсними вигуками — простий народ дуже любив Дейдру.
Кевiн сидiв на лавi бiля правого борту й сумовито дивився вдалечiнь. Вiн теж любив Дейдру, i то значно дужче, нiж хотiв її любити. Сам не розумiв, як мiг ускочити в таку халепу й до нестями закохатися в королiвську доньку. Винуватив у цьому збiг обставин, ту випадкову зустрiч у лiсi, i якраз тодi, коли Дейдрi забагалося випрати свiй одяг, проклинав злощаснi двi пляшки пiдступного гiбернiйського вина... А проте, намагаючись бути чесним перед собою, Кевiн мусив визнати, що обставини тут нi до чого. Вiн у будь-якому разi покохав би Дейдру, де б i коли не зустрiв її. Це було неминуче, як схiд сонця. Це була доля, в iснування якої Кевiн нiколи серйозно не вiрив...
Корабель наближався до Димiлiока, третього за величиною мiста Логрiсу, столицi провiнцiї Новий Корнуол. Там Дейдру чекала врочиста зустрiч, а для Кевiна це насамперед означало, що їхня iдилiя скiнчилася. В Лохланi Дейдра пробула майже тиждень, поки для неї споряджали корабель, потiм була пiвмiсячна подорож униз по рiчцi, i весь цей час вони щоночi кохалися. Та вiдтепер все змiниться. В Димiлiоку до них приєднається принцесин почет, Дейдра опиниться в оточеннi придворних, а вiн вiдiйде на другий план, i нинiшня їхня близькiсть залишиться в минулому.
За своїм статусом Кевiн належав до найвищої логрiйської аристократiї. Закони та звичаї країни не вiдрiзняли прийомних дiтей вiд рiдних, отож вiн, офiцiйно всиновлений бездiтним лордом Шоном Мейгi, успадкував не лише титул i володiння свого названого батька, а й усю його знатнiсть. Та навiть високе становище Кевiна не могло перекреслити того факту, що вiн, народжений невiдь ким, невiдь вiд кого i невiдь де, завжди залишиться для людей чужинцем з дуже пiдозрiлим походженням. Це, серед iншого, й вiддаляло його вiд Дейдри. Логрiйцi — i знать, i простолюд — навряд чи захочуть, щоб чоловiком їхньої принцеси, загальної улюбленицi, став якийсь найда, хай навiть вiн тричi герцог.
А втiм, не це було головне. Прiрву мiж Кевiном та Дейдрою поглиблювала ще одну обставина, жорстока у своїй невблаганнiй об’єктивностi, непiдвладна людськiй волi. Дейдра не була проста необдарована, вона була напiвкровка, а це значило, що її шлюб з чоловiком, що не має чаклунського Дару, найпевнiше, буде безплiдний. Якщо навiть станеться чудо, i в неї народяться дiти, то всi вони теж будуть напiвкровки i не зможуть претендувати на престол. Такий був закон — принц, позбавлений хисту до магiї, не може стати королем...
Його похмурi роздуми перервала Дейдрина поява. Вона вийшла на палубу, одягнена в розкiшну оксамитову сукню її улюбленого аквамаринового кольору, що так пасував до її смарагдових очей. Густе волосся дiвчини було заплетене в коси i складене на головi у виглядi вiнка — чи, швидше, корони. Дейдра влаштувалася на лавi поруч iз Кевiном i взяла його за руку.
— Ну от, знову засумував, — промовила вона докiрливо. — Прошу тебе, любий, не переймайся майбутнiм. У нас все буде гаразд, я обiцяю.
— I скiльком ти вже це обiцяла? — раптом запитав вiн.
Дейдра нiяково вiдвела погляд, щоки її порожевiли. Кевiн одразу пожалкував про свої слова, якi вихопились у нього мимоволi. Звичайно, вiн знав, що був у неї далеко не перший; навiть до їхнього острова доходили чутки про велелюбнiсть i непостiйнiсть королiвської доньки. Проте за весь час знайомства вони жодного разу не торкалися цiєї теми, хоча сам Кевiн чесно розповiв їй про двох дiвчат, що були в нього ранiше. Але про Дейдриних хлопцiв чути не хотiв — боявся, що їх було аж надто багато.
— Ти ревнуєш? — нарештi озвалася вона.
— Ще б пак, — неохоче зiзнався вiн. — Страшенно ревную. Ладен убити кожного, хто...
Тут Кевiн затнувся, бо Дейдра рвучко повернула до нього голову. В її очах застиг бiль i гнiв.
— Нiколи... — напружено промовила вона, — нiколи так не кажи... Не смiй навiть думати про це. Зрозумiв?
— Вибач, — винувато промимрив Кевiн. Така рiзка реакцiя спантеличила його.
Якийсь час вони мовчки дивилися на захiд, де поступово розгорялася вечiрня заграва. А на пiвднi, прямо за курсом корабля, з-за обрiю виростали вежi великого мiста.
— Хочеш знати, як я втекла вiд викрадачiв? — запитала Дейдра.
— I як?
— Менi допомiг один з них. Я закохала його в себе, заморочила йому голову, пообiцяла, що батько винагородить його за мiй порятунок... ну, i я в боргу не залишуся. Ми втекли разом, а потiм я вбила його.
— Чому?
— Менi було гидко, Кевiне. Ти навiть не уявляєш... — Дейдра мерзлякувато пощулилася. — Коли вiн став вимагати обiцяної винагороди, почав чiплятися до мене, я вихопила його пiстоль i вистрiлила йому в обличчя. А тодi злякалася, скочила на коня й помчала свiт за очi. Забула навiть про зброю та харч. Щастя, що до кордону було недалеко... Отака правда про мою втечу — але її я не розповiм нiкому, навiть батьковi.
— Ти не зробила нiчого ганебного.
— А якби я вiддалася йому, що б ти сказав?
— Те ж саме.
Дейдра зiтхнула:
— Принаймнi, тодi я вчинила б чесно. А так я обдурила його... i вбила.
— Вiн був злочинець.
— Але вiн допомiг менi.
— Вiн брав участь у твоєму викраденнi i сам був причиною свого нещастя.
— Вiн лише виконував накази свого короля. А потiм зрадив його, пiддався на мої вмовляння, повiрив моїм обiцянкам.
— Ти не мала iншого виходу, — переконував її Кевiн. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не пiдлiсть, а вiйськова хитрiсть.
— Може й так, але... Я ж таки збиралася вiддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я... — Вона густо почервонiла. — Словом, я повелася як нахабна повiя, що отримала грошi наперед i не захотiла їх вiдробляти.
Кевiн розгублено похитав головою:
— Дивний у тебе погляд на речi.
— Який вже є... — Дейдра трохи помовчала, а вiдтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднiм, запитала: — Ти чув щось про Брана Ерiксона, барона Говела?
— Нi. Хто вiн такий?
— Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.
*
Коли пiд радiснi вигуки юрби, гучнi вiтання герольдiв та безладнi завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в димiлiокському порту, на його борт у супроводi святково вдягнених дворян пiднялися двоє молодих вельмож.
Старший, рокiв двадцяти п’яти, був високий (хоч i нижчий за Кевiна) шатен з блякло-синiми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривленi тонкi губи й непропорцiйно малий рот. У манерах вельможi вiдчувалася швидше пиха, нiж правдива владнiсть, а погляд виказував сiру посереднiсть. Тримався вiн надзвичайно погордливо, мало не щосекунди пiдкреслюючи свою зверхнiсть над iншими.
Молодший був Кевiнiв ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендiтної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сiрi очi дивилися на Дейдру з затамованою нiжнiстю.
