— Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.
— Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?
— Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, — виявив кмітливість Олесь Іванович, то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!
— Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?
— Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох години! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.
— Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..
— То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?
— Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.
— Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасовській, вам хтось скаржився на мою неохайність?
— Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж...
— Ніж що?
— Ніж... ніж те, що ти задумала...
— Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого!
— Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким!
Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розгубились.
— Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре...
— Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все! Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі...
— Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.
— І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?
— Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам`ятай це, Ірюсю!
— Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! — Заплакана Ірюся встала, щоб показати ребрами рук, де в неї болить, — так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі... — і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?
— Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.
— Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.
— Чим же, Ірюсю?
— Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! — Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна заходилася капати їй веларіану, а Лесь Іванович вийшов із себе:
— Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої джинси і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!
Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:
— Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!
— Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!
— Він — старший брат мого батька! Хай б’є!
У Ірюсі під джинсами атласні трусики темно-зеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.
— Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!
— Ну то бийте! бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?
— Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!
— Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися...
Ірюся випила валеріани, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:
— Щоб ви знали ... дядю Лесю ... шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статеві почуття .... а тільки їх розпалює.... Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.
— От же ж грамотєйка! З усієї світової класики зуміла вичитати тільки таке!
— Не тільки таке! Не тільки! Що ви знаєте про те, що я і де вичитала?!
— Ну, може, не бити, — визнав свою помилку Олесь Іванович, — але таких істеричок треба посилати на буряки! Тоді би і правда заспокоїлась! Без побачень у чужих квартирах!
