разом робили прогульки на «Січ», разом там виставили хрест і т. и[н.]. З тих причин мав я багато від гетьманських доносів до Німців. Німці обставили мене аж 10 шпіонами. Неприємности мої збільшувалися ще тому, що я не виконував наказів робити карні експедиції.
Весь час мого командування над Українськими Січовими Стрільцями йшла боротьба проти мене зі сторони німецької головної кватири, обох міністрів закордонних справ (німецького і австрійського) та австрійської Начальної[59] Команди. Всі доноси на мене збіралися у Німців у Київі, котрі через німецького посла Мума[60] і мого особистого неприятеля австрійського посла Форгача[61] (бувшого міністра) висилали ті доноси в Австрію. Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули. Мене раз завізвали[62] до Відня і до Німеччини, де мені за моє поведения грозили відняттям команди, розвязанням УСС і т. и[н.]. Я на все те відповідав такою ж погрозою, про яку вище згадував.
З тих інтересних для мене часів пригадую собі такий епізод: в Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режімом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка,[63] з яким я також знався. Повстанців тих було коло шести тисяч. Німці і австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу Групу австрійського війська і мав, крім УСС (коло 2000 людей), ще 3-й тернопільський баталіон 115 полку, дві сотні з другого баталіону 203 полку, дві батареї, одну компанію[64] мадярських стрільців і одну компанію піонірів[65] — все (крім мадярської компанії) українські частини з Галичини. Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання і постановив не виконати наказу. Своє уґроповання в тій цілі післав до дівізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої групи майора Лянга інтервенював я, щоб не палив збунтованих сел. Повстанців повідомив я про рухи німецьких сил, які надходили з півночи. Повстанці зустріли з боєм Німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися взад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось Німці спіймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоючися його популярности, а може, і мого знакомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких висших офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця.
Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю Грунт большевизмові в народі і війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї неприсутности при УСС мали їх розвязати. Ще перед тим на ті всі доноси вислав я шефові генерального штабу — признаю, се імпертінентське[66] вияснення, за яке одержав на письмі догану (котру мені в цілости вписали в мою офіцерську кваліфікацію в цілі опізнення мого авансу;[67] я був тоді сотником). У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами «Я знаю, що це все неправда». Я забрав ті акти, перечитав їх і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від УСС раз у раз приходили то депеші, то курєри з донесеннями, що їх хочуть розвязати. Я відповів їм, що нема небезпеки. З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна, до цісаря Вільгельма.[68] Я знав, що в дві неділі опісля поїде до Німеччини цісар Карло з Буріяном в важних політичних справах, про які не можу ще тепер писати з особистих причин.
Цісар Вільгельм був тоді в своїй головній кватирі в Спаа (Бельґія), де я поїхав за ним. Спаа — це мале купелеве містечко, дуже гарне. Було це в серпні 1918, вечером, як я надзвичайним поїздом приїхав до Спаа. Може, це трохи дивне, але я без зацікавлення зближався до німецької Головної Кватири. Застав я там великий лад і порядок, який кидався в очі відразу. В одній з віль мешкав цісар Вільгельм, до якого покликано. В місті бачив я пруську гвардію. Представлялася[69] ще добре, але один старшина німецького генерального штабу сказав мені, що на фронті не добре. На другий день о 12 годині в полуднє визначено мені авдієнцію. Німецький цісар приняв мене досить холодно. Питав про Україну, мої вражіння з того краю. Я отверто заявив, що теперішня господарка[70] окупаційних армій і політика Ґренера[71] — Скоропадського доведе до катастрофи. В його невиразній відповіді виразно було тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана (що, зрештою, в часі мого повороту через Берлін державний підсекретар Баєр виразно мені заявив і просив мене, щоби я не вертав на Україну; я відповів Баєрові, що це моя річ і що він незадовго довідається, чи я поверну, чи ні). Зі слів цісаря Вільгельма міг я ще винести, що він більше вірить Ґренерові, чим мені.
Мимо такого приняття покористувався нагодою, щоб утруднити Буріянові ціль його подорожи.
Німецький цісар зробив на мене вражіння німецького студента з самопевністью виступу, з якого пробивалася очевидна манія величини. В мові і поведению безтактний, сильно разив. Я його тоді бачив вперше і, мабуть, в останнє.
Того самого дня був я у Гертлінґа.[72] Це старенький чоловік, літ понад 60, дуже симпатичний. Я представив йому докладно, що німецькі війська роблять на Україні. Він відповів, що ті справи до него не належать. Я і тут старався приготовити Буріянові «мягке крісло», як то кажуть. Що це мені удалося, заявив мені опісля сам гр[аф] Буріян, який по моїм повороті до Відня з обуренням закидав мені це. Я спокійно відповів йому, що я тілько інстанціонував в справі зміни політики на Україні, але безуспішно. Він відповів мені зі злобою, що після звітів[73] Форгача нема ніякої України. Це мене так обурило, що я навіть не попрощався з ним і вийшов з салі.
Ще блище фронту, чим цісар Вільгельм, сидів Людендорф[74] (при оперативнім штабі німецької нач[альної] команди). Я був у нього на третій день по візіті у цісаря Вільгельма. Людендорф — чоловік середнього віку, твердий, маломовний і з виглядом дуже зарозумілий в противенстві до ГінденбурГа (у него був я того самого дня), який робить вражіння дуже симпатичного старого батька. Коли я скінчив оповідати Людендорфови про те, що виробляють Німці і Австрійці на Україні, він не відповів ні слова. Зате про инші питання висказувався живо. Та сих справ описати ще не можу.
В переїзді через Берлін задержався я кілька днів за для знакомих і вернув до Відня. Тут побув я два дні і хотів їхати. Та мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. До Львова перечитав я половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючий правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти.
УСС застав я вже в Елисаветгороді, а частинне в Масляниківці (під самим містом). Там почав я формувати новий курінь в супереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розвязати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я вислав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який в кінці перепер гетьман. До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чім помагав мені отаман д[окто]р Н. Гірняк.[75] Щоб утруднити догляд над собою і над УСС, перенісся я з ними до села Черняківки, до якого шлях дуже не вигідний: інспекції з дівізії припинилися.
Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу висшої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину і зі штабом і вишколом став у Чернівцях, кіш у Вижниці, а сотні на границі і частина їх в Бесарабії. Гуцульська сотня стояла в селі Чагор коло Черновець.
Намісник (Презідент) Буковини Гр[аф] Ецендорф, тірольський німець, звертав постійно мою увагу на те, що заноситься на щось. Робив він це в той спосіб, що присилав мені ріжні депеші з Відня, з міністерства внутрішніх справ. Було очевидно, що розпад Австрії наближався.
Я лежав тоді хворий. Коло 15 жовтня 1918 приїхали до мене два українські офіцери з Галичини і повідомили мене, що галицькі Українці лагодяться перейняти владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження мосту на Сяні. Чому його в відповідний час не висадили, не знаю. Не кажу, що через те був би вратований Львів, бо критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тім завинив.
Дня 19 жовтня 1918 зійшлися у Львові Українські Установчі Збори.[76] Я не був на них, але мав докладні відомости від старшин УСС. Дня 1-го листопада 1918[77] рано українські війська захопили Львів під командою УСС Вітовського, який там був на урльопі. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене
