на ногах зціплює. Ще мить — і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися — годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Тоненькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.
Удома — простіше. Читати навчився — і п'яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олівцями, читає та домальовує то тулуба колобкові, то рудому лису легкі крила, то велосипеда жадібній старій бабі з «Золотої рибки».
— Нащо бабі велосипед? — Ліда йому.
— У діда єдиний варіант вижити — відіслати бабу в далеку путь, — спокійно відповідав Платон.
— Мій хлопчик надзвичайний… — гірко і гордо промовляла Іветта, коли Ліда розповіла їй про одкровення шестилітнього на той час брата.
Ліда кивала, швиденько зникала у своїй кімнаті, бо ще один прискіпливий мамин погляд, і вона не втримається, розповість, що давно вже використовує надзвичайні здібності брата: хлоп'я легко вирішує для сестри домашні завдання з алгебри й геометрії.
Дивний! Він переносив математичну конкретику на спілкування з оточуючими, без роздумів виконуючи все, що йому кажуть: пив пігулки і підставляв руку під голку шприца, їв, спав, акуратно складав свої речі, навіть черевики, які ніколи не взував, і годі було гадати — подобається йому це чи ні, бо довірливий вираз ніколи не зникав із його обличчя.
Надзвичайний! Він вражав геть неординарними роздумами і висновками щодо прочитаного, побаченого по телевізору, ніби усе це — з іншого світу, до якого він не має жодного стосунку, у якому ніколи не з'явиться, за яким просто спостерігає, а тому й може собі дозволити міркувати про нього. Кареніна — егоїстка, не здатна вгамувати чужий біль, перспективи Америки — у поверненні до цінностей древніх тубільних цивілізацій. Чорне море в майбутньому стане озером, а поліграф, тобто детектор брехні, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, і це розуміли ще древні: in vino Veritas!
— Він ходив до школи? — спитала Зоряна.
— Босоніж? Та й для чого? Платон знає більше за мене, хоча я закінчила школу з медаллю, — кволо відповіла Ліда. — Школа?… Атестат є. У нього взагалі є все — і медична картка без хвороб, і атестат. Мама… Мама потурбувалася…
— Невже ваш брат, пані Лідо, вісімнадцять років фактично провів у чотирьох стінах? — обережно запитала Зоряна.
— Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… — усміхнулася сентиментально. — Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким — поросле бур'яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з'являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.
— Ви…
— Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу він спробував сісти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сів…
А потім кінь зник. Не приходив, і все тут. Ліда з батьками ноги позбивали — все шукали… Ангеліна навіть приводила сусідську коняку, та Платон тільки глянув на неї байдуже, закам'янів, так і просидів біля паркана до ночі. А за тиждень несподівано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синові, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультації в лікарні, а Ліда з Ангеліною все шукали того коня, хай би він згорів. Коли додому повернулися, академік уже й охолов на підлозі. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розірвися — чи по батькові голосити, чи брата рятувати.
Не встигли оговтатися — у Платона почалися підліткові гормональні сплески. Хлопчик дорослішав… Дуже страшно! Раніше взуватися не бажав, тепер від того одягу — як чорт від ладану. Збуджувався, тільки- но тканина торкалася до голого тіла, тремтів, ніяковів, кидався ховатися…
Мама відреагувала миттєво. Досить свіжого повітря! Додому! Чотири стіни — цілий світ: звичний, турботливий, безпечний. Змінила схему лікування, запровадила новий режим для врівноваження нервової системи сина — спокій, більше спати, ніяких зайвих емоцій і вражень. Та невдовзі ліки вже не допомагали.
— І тоді настав час гумових потвор… — прошепотіла Ліда.
Ангеліна хрестилася і плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мішок гумових жінок, власноруч їх надувала і зберігала в замкненій комірчині, щоб у «час X» швиденько підкласти під бік збудженому Платону. Згодом навчилися відрізняти звичайне збудження від статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увійшло у нову, га все ж сталу колію. Та того вечора, коли дощ із вітром закрутили свої забави, Ангеліна кинулася до комори й остовпіла — гумові потвори закінчилися, а за новими…
— Я побігла… Мама… Мамі не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангеліна Платона вгамовувала… Я надто поспішала… Надто… Це небезпечно… Я розуміла…
Замовкла.
— Стас не приходить… — сказала раптом.
Стас щоранку сідав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав її за квартал, телефонував на мобільний уже знайомому медбратові, і за десять хвилин у непримітному закутку той передоповідав Стасові новини про Діду. Учора не їла, а сьогодні відмовилася від крапельниці, мати щодня приходить, якась витончена пані носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав нервовий погляд на вікно другого поверху, де, за словами медбрата, лежала Ліда, намагався вмовити себе піти до дружини, та ноги не несли.
— Лікарі що кажуть? — допитувався.
— Дратуються… — обережно доповідав медбрат.
— Чому?
— Бо таких, як ускладнень немає, зазвичай на третій день виганяють, а твоя дружина… непроста. Матінка її, мабуть, впливова персона… Приходить і спочатку влаштовує лікарям перевірку: які ліки давали, чому те чи се не зробили… Ну, тим не подобається…
— Довго ще лежатиме?
— Завтра по обіді випишуть! — повідомив медбрат через сім діб після трагічного дощового вечора.
Завтра… Стас повернувся додому, упав на підлогу біля розтрощеного дитячого ліжечка, поставив поряд пляшку горілки, немалу чарчину. «Твоя дружина… непроста», — згадав слова медбрата. У тому-то й річ — непроста. Була би простою, мізків би не парив! Плюнув би і пішов геть. А… не хоче! Може, це і є любов?
Задумався. Відкоркував пляшку. Налив першу порцію… поліграфа — «стимульнув» думки врешті стати відвертішими.
Любов?.. Певно, певно….У тринадцять років він сховався в тумбі для постільної білизни. Тумба стояла у маминій кімнаті біля дивана і саме сюди старший брат привів сусідську Інку, замкнувся, хоч під дверима тупцювали братові друзі, грюкали у двері і вимагали відчинити. А брат сміявся, у запалі повалив Інку на диван, швиденько зірвав із себе штани, а з Інки — тоненькі трусики, вигинався на ній так звабливо і збудно, що Стас губи собі обкусав у тій тумбі, підглядаючи у щілинку. А потім… Коли, — якщо вірити кіношним нюням, — коханці розслаблено відкидаються, блаженно всміхаються і чомусь конче хочуть закурити, брат раптом підхопився, рвучким рухом шарпонув до себе дверцята тумби і наказав Стасові:
— Вилазь уже, малий… Іди… Спробуй.
Інка витріщилася, безсоромно розсілася на дивані.
— Так, я не зрозуміла.
— Інко, блін! Ти ж не хочеш, щоби мій малий почав із якоїсь шалави, замість порядної дівчини… — пояснив брат.
Підштовхнув збудженого Стаса.
