— Я без тебе не зможу… — несподівано для себе прошепотіла вкрай розгублено, задихнулася на півслові — та що це вона?! Хіба це хотіла сказати?!
Не встигла закінчити фразу — що не зможе без Ліди впоратися з Платоном, — Ліда здригнулася. Простягнула до матері руки, зашепотіла — наче кров із судин вирвалася — слабко, відривчасто, гаряче.
— І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…
Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:
— А де Стас?..
— Поговорімо про головне, Лідочко… — обережно мовила мати.
Ліда завмерла. Руки під простирадлом — до живота. Мацає його, мацає. Брови звела, не словами — думками вголос:
— Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потім — що? Куди? Хочу побачити…
Урвалося. Заплакала. Іветта Андріївна хитнулася, ніби перед нею хто сокирою розмахував, повільно поклала руку на плаский Лідин живіт.
— Ти ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко, — прошепотіла. — Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаєш потім мої слова…
Ліда вчепилася обома руками в Іветтину долоню і вже ридма. Тієї ж миті в палаті виникла медсестра, вколола снодійне. Спи, бідолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.
Наступного ранку, коли медсестра знову з'явилася в палаті зі шприцом і попросила пацієнтку випростати руку, Ліда сховала руку під простирадло і досить упевнено сказала:
— Не треба. Облиште мене…
Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як двері знову відчинилися, і Ліда наперед знала: зараз прибіжить лікар чи навіть завідувач відділення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберігати здоровий глузд, лікуватися…
Проте до палати увійшла Зоряна Шошак.
— Біг мій! Пані Лідо… — тільки й змогла прошепотіти вражено.
Ліда так зраділа, ніби їй хто кусень свого щастя відламав. Уразилася — що ж це? Вона може радіти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животі? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сідай, сідай… І раптом мовила:
— У мене є брат… Уся справа в цьому. Розумієш, Зорянко?
Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:
— Не розумію…
Було в Ліди дві таємниці.
Одну з них вона сама намагалася забути — раз і назавжди. Про другу — дивного брата Платона — розповідати будь-кому раз і назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Ліда, то вагомішими здавалися їй материні аргументи: чужі люди ніколи не зрозуміють і не підтримають відчайдушного бажання родини вберегти Платона від підступності світу. Та того дня, прикута до ліжка не болем — горем, вона раптом, несподівано для себе, заговорила про Платона.
Він народився, коли Ліді виповнилося дев'ять.
— Щастя час! — усміхнулася.
Вона так раділа, що няньці Ангеліні часом вартувало нервів відігнати дівчинку від немовляти. А мама, навпаки, усіляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тільки вимагала мити руки, перш ніж торкнутися малюка, і казки поперечитувати — щоб переповідати їх, а не з книжки читати.
Спочатку аргумент «Платонові так буде краще» дівчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихітка дорогоцінна… Якби не він… Мама все казала: «Ми народили Платона тільки заради тебе, Лідочко…»
— Заради вас, пані Лідо? — перепитала Зоряна.
— Так, так! — Лідині очі заблищали. Ну що ж тут не зрозуміло? Мама… І тато… Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров'ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.
Усе змінилося, коли Платонові виповнилося три рочки. Те, що раніше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками діагнозу.
Ліда добре пам'ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.
— Івушко, цього робити не можна… — Почула збентежений голос батька.
— Ти жартуєш, Петю?! — У маминому голосі гартувалася сталь. — Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!
— Але ми не можемо просто заплющити на це очі.
— Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.
— Йому потрібен лікар, — прошепотів тато.
— Я лікар! — відрубала мати.
— Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…
— Який діагноз?
Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…
— Що з вашим братом, пані Лідо? — У Зоряниних очах співчуття, у голосі — нотки професійної зацікавленості.
— Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, — усміхнулася безпорадно. — Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…
Мама — беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов'язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.
— Твій брат не хворий, Лідочко! — так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.
— А який? — прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…
Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.
— Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… — Глянула на доньку. — Тільки ми… Так, Лідочко?
— Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… — перелякалася Ліда ще більше.
І як його не любити? Красивий — ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» — їсть, «спи» — очі заплющує, «сиди» — ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п'ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається — ні, тільки тремтить і пальчики
