1Q84. Книга друга

На відміну від чаю з льодом, цього разу смак трохи відчувався. Алкоголь сильно обпікав язика.

— Скажіть мені чесно, — сказала господиня, — ви боїтеся смерті?

Відповіді довелося чекати. Аомаме хитнула головою.

— Особливо не боюся. Якщо подивитися на те, як я живу.

На губах старої пані майнула усмішка. Здавалось, вона наче трохи помолоділа. Губи ожили. Можливо, розмова з Аомаме підбадьорила її. Або проявила свою дію невелика порція хересу.

— Однак, напевне, ви були в когось закохані, еге ж?

— Була. Але можливість реально поєднатися з цим чоловіком близька до нуля. А тому в разі смерті мої втрати будуть так само майже нульовими.

Господиня примружила очі.

— Ви вважаєте, що не зможете з ним зійтися. Конкретно з якоїсь причини?

— Особливої причини нема. Крім тієї, що я — це я.

— А зі свого боку ви не хочете якось вплинути на нього? Аомаме хитнула головою.

— Для мене найголовніше те, що я щиро його прагну.

Стара пані якийсь час здивовано поглядала на Аомаме.

— Ви дуже ясно мислите.

— Мусила так робити, — відповіла Аомаме. І для годиться пригубила склянку з хересом. Без особливої охоти.

На хвилину в кімнаті запанувала тиша. Лілії і далі хилили свої голівки, а рибки плавали у заломленому літньому світлі.

— Можливо, станеться так, що ви опинитеся наодинці з «лідером» секти, — сказала господиня. — Це непросто, й потрібен час. Але врешті-решт я цього доб'юся. І тоді ви зможете зробити те, що завжди робили. Однак цього разу вам доведеться зникнути. Я допоможу зробити вам пластичну операцію. Теперішню роботу, звичайно, кинете й поїдете далеко звідси. Зміните прізвище. Залишите все, що мали досі. Станете іншою людиною. Звісно, за це ви отримаєте добру винагороду. А відповідальність за все інше я візьму на себе. Ви не проти?

— Як я вже казала, мені нічого втрачати. Ні робота, ні прізвище, ні життя в Токіо не мають для мене особливого значення. Я не заперечую, — відповіла Аомаме.

— І обличчя зміниться.

— Стане гарнішим?

— Якщо, звісно, забажаєте, це можна зробити, — серйозно відповіла стара пані. — Змінити обличчя можна за вашим бажанням, але, звичайно, до певної міри.

— При такій нагоді я хотіла б зробити пластичну операцію для збільшення грудей.

Господиня кивнула.

— І це, можливо, непогана ідея. Так би мовити, для обману людей.

— Та це я пожартувала, — сказала Аомаме. І полагідніла на обличчі. — Я не гордовита й обійдуся теперішніми грудьми. Бо їх легко носити й не доведеться купувати нової білизни.

— Я куплю вам те, що вам до вподоби.

— І знову ви жартуєте, — сказала Аомаме.

Господиня усміхнулася.

— Тоді вибачте. Бо ви не звикли жартувати.

— Я не проти пластичної операції, — сказала Аомаме. — Досі я не думала про неї, а тепер не маю підстав заперечувати. Обличчя мені здавна не подобається, та й нема людини, якій би воно особливо припало до душі.

— Тоді ви друзів утратите.

— Та я не знаю людей, яких могла б назвати друзями, — відповіла Аомаме. І раптом згадала про Аюмі. «Якби я, нічого не сказавши, несподівано зникла, то, можливо, Аюмі засмутилася б. Або ж почувалася б зрадженою», — подумала вона. Але ж від самого початку назвати Аюмі подругою не мала підстав. Бо подружитися з жінкою-поліцейським — це надто небезпечна дорога.

— Я мала двох дітей, — сказала стара пані. — Сина й молодшу за нього на три роки дочку. Дочка померла. Як я вже казала, вкоротила собі життя. Дітей у неї не було. Син через різні обставини тривалий час зі мною не знаходив спільної мови. І тепер майже не розмовляє. Маю трьох онуків, але вже давно з ними не зустрічалася. Та якби я померла, то більшість мого майна успадкував би син та його діти. Майже автоматично. Останнім часом, на відміну від минулого, заповіт не має особливої сили. Та поки що в моєму особистому розпорядженні досить багато грошей. Тож якщо ви впораєтеся із поставленим завданням, то я хотіла б заповісти їх вам. Та не зрозумійте мене неправильно: я не збираюся купувати вас за гроші. Просто хочу сказати, що сприймаю вас як власну дочку. Думаю собі: от би мені таку справжню дочку!

Аомаме незворушно дивилася на господиню. А та, ніби щось згадавши, поставила склянку на стіл. Обернулась і глянула на яскраві пелюстки лілій. Понюхала їхній густий аромат і знову перевела погляд на співрозмовницю.

— Як я вже казала, я збиралася удочерити Цубасу. Але врешті-решт утратила її. Не змогла стати їй опорою. Склавши руки, прогледіла її зникнення серед темної ночі. Тож цього разу не хочу посилати вас у надзвичайно небезпечне місце. Справді не хочу цього робити. Та, на жаль, поки що не бачу іншого способу досягнення мети. Іншої реальної заміни вам не можу знайти.

Аомаме мовчки уважно слухала. Коли господиня замовкла, зза скляних дверей долинуло виразне пташине щебетання. Та через хвильку птахи кудись полетіли.

— Того чоловіка будь-що треба прибрати, — сказала Аомаме. — Тепер це найголовніше. Я глибоко вам вдячна за те, що дорожите мною. Ви знаєте, що з певних причин я покинула батьків. Так само в дитячі роки вони покинули мене. Мені довелося піти у світ, не знаючи батьківської ласки. Щоб вижити, мусила пристосуватися до таких обставин. Це було нелегко. Іноді почувалася відщепенкою. Беззмістовною, брудною. Тому дякую вам за ваші добрі слова. Однак змінювати своє мислення і життя вже трохи запізно. Та от з Цубасою не все ще втрачено. її ще можна врятувати. Не зневіряйтеся. Не втрачайте надії і поверніть її назад.

Стара пані кивнула.

— Можливо, я неправильно висловилася. Звісно, я не відмовляюся від Цубаси. Хоч би там що, маю намір докласти всіх зусиль, щоб повернути її. Та, як самі бачите, я зараз страшно втомилася. Знесилилася через те, що не змогла стати їй опорою в житті. Потрібен якийсь час для того, щоб набратися нової енергії. А може, я надто постаріла? Може, ніколи вже сили до мене вдруге не повернуться?

Аомаме встала з дивана, підійшла до господині й потиснула її тонку випещену руку.

— Ви — надзвичайно цілеспрямована й сильна людина. Сильніша за будь-кого. Зараз ви тільки занепали духом і втомилися. Вам треба лягти й відпочити. А коли прокинетесь, знову станете такою ж бадьорою, як колись.

— Дякую, — сказала господиня й потиснула руку Аомаме. — Справді, мені варто трохи поспати.

— Дозвольте попрощатися, — мовила Аомаме. — Чекаю від вас дзвінка. А я тим часом готуватимусь. Щоправда, речей у мене небагато.

— Не беріть нічого зайвого, що завадило б вільно переміщатися. Бо якщо чогось не вистачатиме, я негайно роздобуду.

Відпустивши руку господині, Аомаме встала.

— Відпочивайте. Усе буде добре.

Стара пані кивнула. І, сидячи в кріслі, заплющила очі. Аомаме ще раз глянула на акваріум, вдихнула запах лілій і залишила вітальню з високою стелею.

На виході її чекав Тамару. Була п'ята, але сонце все ще стояло на небі високо й зовсім не втратило свого тепла. Його чорні, з кордовської шкіри, туфлі, як завжди ретельно начищені, виблискували в сонячному промінні. По краях неба, ніби ховаючись від сонця, видніли білі літні хмари. До кінця дощового сезону було надто далеко, але останні дні скидалися на літні. З дерев у саду долинало не дуже голосне сором'язливе сюрчання цикад, яке, однак, надійно віщувало настання літа. Як завжди, світ дотримувався заведеного порядку. Цикади сюрчали, літні хмари пливли по небу, а на туфлях Тамару не було жодної плямки. Однак для Аомаме чомусь здалося новим, що світ залишається таким незмінним.

— Тамару-сан, — звернулася вона до нього, — можна з вами трошки поговорити? Маєте час?