Панисько спочатку роззирнувся навкруги, а тоді як витріщить баньки:
«Звар'ював хлоп! Такі гроші за проїзд до Львова не беруть! Ото маєш півзлота і дякуй богові за мою щедрість».
«Най буде по-вашому», - поштиво вклонився нанашко.
Дорога якраз повернула в ліс. Смеркалося, став накрапати дрібний дощик. Враз нанашко як за віжки сіпне, на коня вйокає та все назад оглядається.
«Що є, хлопе?»- зверхньо буркнув пан.
«Біда-а! Возки за нами женуться!»
Де й гонор дівся: пропасниця зателіпала паном, очі витріщив, зубами цокотить.
«Їдь швидше!»- заверещав.
«Де ми годні цією шкапою од вовків утекти?»
«Робіть щось, газдо!»- белькоче пан і мало фірмана в руку не цілує.
«То хіба, пане, на он ту смереку лізьте, а я тим часом у село за підмогою скокну...»
Не встиг нанашко ще й коня розпрягти, як пузань із верхівки височенної смереки гукає:
«А вони мене звідси не стягнуть?»
«Як сидітимете тихо - не зле вам буде!»
Скочив нанашко на коня, трохи від'їхав, завив по-вовчому й преспокійно подався у село до знайомого газди. Повечеряв, переночував у теплій хаті. Вранці приїжджає:
«Як ночували, паночку?»- чемненько зняв капелюха.
«Він ще й сміє питати! - ледве сповзає донизу закоцюрблений пан. - Де ти, бидло, всю ніч швендяв?»
«Йой, ясний пане, - почав нанашко, - як мене вовки взяли поперед себе, мало не до Жаб'єго гнали! Якби люди не трапилися - не бачитися нам з вами...»
Так поплатився панок за свою скнарість та зверхність, - весело закінчила оповідь моя супутниця.
Ми вийшли на полонину. Внизу мов на долоні виднілося село, центр якого тулився до асфальтової траси. За ним величаво здіймалися у небесну височінь груні та кичери, зрідка порослі гірською сосною або жерепом, як називають її гуцули.
- Тепер наші дороги розходяться: вам - туди, - показала жінка на схил чубатої гори, - мені - до- додому.
- А ви де живете?
- Під тією кичерою.
- Ніколи б не подумав, щоб так високо в горах такі чічки водилися.
- Карпати без чічок не були б Карпатами, - сяйнули бісиками її розумні очі. - То щасливо добратися до нанашка! - І пішла.
Я довго дивився їй услід. Вона обернулася, привітно помахала рукою і зникла в густій посадці молодих смерічок.
А сонце пильно стежило з небесної блакиті.
Стежка в'ється поміж невисокими горами, порослими молоденькими буками впереміж із берізками. Недалеко бринить потічок, біжить-наштрикається на каміння - поспішає до річки, бо дорога неблизька, а йому конче треба встигнути. Звертаю вбік, іду понад потічком. Виходжу на стежину, і вона мене виводить до покритої гонтою невеличкої будівлі, обнесеної живоплотом. За будинком сад, далі пасіка.
Лиш ступив на подвір'я, як із-за рогу хати загарчав псисько.
- Ану, марш! - почувся чийсь голос, і в дверях з'явився чоловік - широкоплечий, енергійний, з-під кошлатих сивих брів лагідні добрі очі випромінювали теплоту. Кругле обличчя підсвічувалось ледь вловимою усмішкою, що зачаїлася в розкішних вусах і тепер вагалася, чи показатись, чи зачекати.
Кудлатий пес підбіг аж до хвіртки, зміряв мене злим поглядом і знову загарчав.
- Кому сказав - марш! - замахнувся на нього господар.
Я дивився на чоловіка, і він мені чимось нагадував мого діда Івана, подоляка Як тепер бачу, лиш весняний вітерець осушить землю, як він уже порпається у саду.
Дід у сад, а наш сільський балагур, Саливон, котрий усю молодість, та й тепер не проти, як покличуть, пробухкав на бубні по весіллях, уже стоїть біля тину:
«Воно тобі, Йване, треба? Думаєш, онуки на той світ фруктові посилки вишлють? Іди краще посидимо. Моя Фросина нині вареничків з сиром наварила». Для діда це спокуса велика - понад усе він любив вареники з сиром. Та тут і виду не подає.
«Хай не вишлють, а все ж колись спом'януть;- відказує на те. - Гірше тобі, Саливоне».
«То чого?»
«Згризуть миші бубна, вишпурять його на смітник - і по всій пам'яті».
«Так думаєш?»- набурмосився сусід.
«Знаю».
І обоє замислюються...
Тим часом господар прип'яв пса і дивиться на мене Я відрекомендовуюсь.
- Дуже приємно, - виповзає нарешті з-під його вусів причаєна усмішка. - Прошу, - жестом показує на лавку в саду, і ми сідаємо за невеличким столиком під крислатою яблунею. - То розказуйте, що там у нас в області нового, - набиває люльку Василь Іванович.
- Люди жнивувати збираються, очікують на гарну погоду, бо самі знаєте, як торік було.
- Воно й у цьому році на краще годі сподіватися, - хмуриться нанашко. - Де природа годна стільки витримати: заводи курять, машини курять, хімія вгору йде. Ото й плаче природа.
- Де в чому ви маєте рацію, та машину возом не заміниш.
- А хто таке радить? Тут нічого не поробиш - вік такий. Але мусимо бути добрими господарями... То ви, кажете, кореспондент? - переводить він розмову на інше.
- Ви, певно, здогадуєтеся, чого я приїхав?
- Та скажете.
- А не буде і зі мною такого, як з отим кореспондентом, що недавно приїздив до вас?
- Уже встигли розтрубити? От люди! А що до того гостя, то він за кілька днів так мені приївся, як отой кум, що в кума тиждень гостював. Не чули?.. Е-е, то цікаво. Приїхав якось кум до кума в гостину. Сидить день, два, шість. На сьомий вийшов з хати, вмився біля криниці й гукає:
«Куме-е!» «Що?»
«Дайте рушника!»
«Навіщо?»
«Най си лице втру».
«А хіба ви, куме, ще лице маєте?»- дивується газда.
- Отак і той кореспондент: я на пасіку, він за мною, я з пасіки - і він тут. Бачу, щось воно не те, але мовчу, бо що скажеш, як йому голова колгоспу дозволив. Ходив слідом, випитував, аж це:
«Щось би вам сказав, Василю Івановичу...»
«Кажіть».
«Воно й незручно якось, та все ж просив би вас продати мені з бідончик гірського меду».
«Ого, так багато? Навіщо вам стільки?»
«Маю таку потребу».
«Чи я знаю, що з вами робити? Хіба приїдьте в перших числах червня і магнітофон прихопіть».
«Магнітофон? Для чого?»
«Тут, бачте, така оказія, що в ці дні з потічка опівночі виповзають на берег раки - беруть клешні в зуби і свищуть».
«Таке скажете!»
«Хіба ви цього не знали?»
«Гм, а навіщо вам отой свист?»
«То мій родак із Владивостока просить таку плівку вислати».
Як я те сказав, горе-журналіст од радості аж підскочив:
«Можете бути певні, в мого товариша такий японський магнітофон, що не тільки раків - комариний писк запише!»
