бачте, – сорочку шовковую, кофточки, ліфчики моднєйшиї; їй, бачте, – Капрони, нейлони, рости розумна дєвочка, аж нє – вітер у голові! – “Пух”, – подумала консервативно дочка Трасицької, засуджуючи методи виховання рябої Надьки. – Я кажу: Галя, все тобі дам, тільки будь порадошна, будь умна; що я вже старалася: хіба в молоці, бестія, не купалася: духи, адікалони, мазі й перемазі, помади усякі. Воно, самі знаєте, хочеться, щоб дєвочка була, як усі, а вона – в кущі! – “У верболози”, – уточнила подумки дочка Трасицької. – Вижену заразу, вижену паскуду, хай іде до того, з ким волочилася! – ряба Надька в цьому місці заплакала, бо саме в цьому місці й дочка Трасицької, і всі дев’яносто дев’ять сусідів мали б її втішити, тобто сказати те, що вони й казали з долею лукавства, але й цілком доброзичливо: “Ну, що це ви, Надечко (видозміни: Надю, Надіє Опанасівно, сусідко, мадам), з ким воно не случаїться. Неприятность, що й казать, але ж своя кров!” – Отож-то, що своя кров, – схлипувала ряба Надька, – бо де їй подітися з малою. – “Що, донечка?” – запитували сусіди. – Славненька, очки, як тернятка, губки такі потішні, а апетит! Глянула на неї і серце розтопилося, – ряба Надька втирала сльози, даючи змогу дочці Трасицької і всім дев’яносто дев’ятьом сусідам уставити те речення, яке годилося сказати неодмінно: “Не беріть до серця. Не ви перша, не ви й остання. Тепер такі діти!” – Тепера такі діти, – згоджувалася ряба Надька і звела голову: очі в неї сухі й сині і в них горить сухий і синій вогонь.
Дочка Трасицької почувалася не зовсім добре. Попри все, їй доводилося співчувати рябій Надьці, а єдине місце, де вона могла вставити своє запитання (там, де ряба Надька обіцяла вигнати дочку до того, з ким волочилася вона легковажно пропустила, бувши розчулена пристрасністю й багатою мімікою рябої Надьки. Тож мусила гадати, як повернути розмову до того, що її цікавило, але ряба Надька приголомшила її таким різким переходом, що дочка Трасицької знову змушена була по-дурному роззявити рота, як це трапилося ще там, у верболозах. Тобто ряба Надька навпрямки спитала у дочки Трасицької про того, хто цікавив значною мірою і її.
– Не хоче признаваться, – сказала ряба Надька. – Секрети од матері строїть.
Тоді дочка Трасицької закліпала очима, по-дурному розтулила рота і їй перед очима шмигнув верболозний залицяльник, власне, його білі з розрізиками по боках труси, заросла голова й широкі плечі, вона зрозуміла, що довідатись щось про цього загадкового типа в рябої Надьки їй-таки не вдасться, що вона потерпіла тут поразку, і що ряба Надька повелася в цьому випадку з нею таки нахабно.
– Я, я, – замекала дочка Трасицької, але зустрілася з сухим і синім вогнем, що струмував з очей рябої Надьки і, переможена остаточно, схилила голову, як схиляють їх переможені перед переможцями.
19
Отож ряба Надька ходила від двору до двору, дратуючи собак, які здебільшого, зустрічали її появу гаряче, хоч перед цим, змучені пухом, майже безживно лежали по своїх будах. Вони рвалися з ланцюгів і давилися в ошийниках, але собаки здатні до перебільшень, і ми не оцінюватимемо цього емоційного ефекту, що може викликати ремствування недовірливого читача. Не можна сказати, що те ходіння замість обслуговувати підзорну трубу й шліфувати вікопомного каменя (загадка для майбутніх археологів) було приємніше рябій Надьці: оті усмішечки, погано сховане презирство в очах, оте переглядання за її спиною (дехто небезпідставно свідчив, що третє око рябої Надьки зовсім не ідентичне з підзорною трубою, як це вважала дочка Трасицької), ота роблена чемність, роблене співчуття і знову-таки погано прихована радість, що лихо впало не на їхню голову. Коли б не впливала на рябу Надьку цивілізація, тобто, коли вона не була б навчена достатньо добрим звичаям, плюнула б у вічі вісімдесяти сімом з тієї маси, яку мусила відвідати, – це може достатньо висвітлити, як поставилися до горя рябої Надьки більшість із власників негостинних собак. Але ряба Надька знала й інше: не вони мають дивитися на неї переможно, а вона на них, бо за одним заходом затикала рота цілій вулиці, й це, зрештою їй удалося. Летів пух, було парко, всі дев’яносто дев’ять сусідів, яких відвідала ряба Надька, сподівалися дощу на свої поморщені городики, жевріла ще й маленька надія, що дощ таки приб’є й остогидливий пух; ряба Надька теж хотіла, щоб припинився цей пух, так само хотів того Йонта з Валькою та Вовою. Хотіла того й Марія, яка вже вдруге проробила маршрут Гадючник – Верболози зі своїм Смердом на плечах. Хотіла того й дочка Трасицької, яка аж охрипла кликати свого Олєжика, тільки одна таксистиха молила Бога, щоб пух летів і летів, бо коли він виніс так нагло з її обійстя таксиста, то може так само принести його назад. Таксистиха вже вибачила чоловікові його провину (правда, коли б сталося чудо і він повернувся, йому було б непереливки), вона навіть згоджувалася, щоб її чоловік трохи й потовк тої ненависної для неї гречки, але потовк, не рвучи делікатних ремінців, якими хотіла управляти неподільно. Однак ремінці було порвано, і таксистиха, вмостивши сідницю на стільця, пила печаль і виточувала сум. “Піду в сторожихи”, – думала вона з тією приреченістю, від якої в неї завмирала і зіщулювалася печінка, а оскільки тої жертвенності не міг і не хотів уже бачити таксист, вона заплакала. Сльози її були великі, як помаранчі, що їх вона нестерпно любила, і які часом возив їй із Києва таксист (тепер уже ніколи не покуштує того райського плоду); її очі були, як озера перед грозою, коли по хвилях сердито гасає вітер; її ніс був, як гора, за яку спускається увечері сонце, сиплячи на світ сумовитим промінням. Вона зливалася зі склом, куди безперервно дивилася, начебто запаковано її в акваріум чи океанаріум, звідси її погляд тік на околицю; до неї, крізь білу заметіль пробиралась облущена й вибілена постать, схудла й печальна, – те, що називала вона Сторожихою, до неї бігли, мов безтілесні собаки, десятки таксі, за кермом котрих вгадувалось обличчя, що було в цьому світі одне. Всі оті таксисти на одне обличчя тримали перед собою (однією рукою, другою цупко трималися за кермо) лічильники, й ті лічильники (значно побільшені від звичайного) цокотіли, як годинники. Таксисти на одне обличчя їхали і їхали, дивлячись на неї риб’ячими, безбарвними очима, і вона ставала у цьому дні рибою, яку викинено на берег і яка хапає безтямно повітря. Таксисти сигналили, і це було як похоронний марш; летів пух, засипаючи і таксистів, і ті лічильники, а таксистиха чекала, коли добереться до неї та облущена й вибілена постать. Бо тут, перед цими обличчями й лічильниками, серед цього безнастанного сигналення – велична й чорна мелодія траурного маршу – таксистиха губила по краплині свій гонор: Сторожиха все наближалася й наближалася до неї.
Але вона до неї так і не наблизилася, бо хоч відстань між ними зменшувалася, треба було не один мільйон років, щоб подолати її. Адже на устах у таксистихи ще лежала погордлива всмішка, і вона, заплющивши очі й дослухаючись до траурного маршу, який все ще сигналили їй оті безтілесні таксі з таксистами на одне обличчя, вирішила остаточно й безповоротно: “Піду пиво продавати!”
Знала, що в ту пивницю, де продаватиме пиво, обов’язково завітає колись таксист – великий любитель пива, і тоді траурний марш заграє йому вона. В цьому таксистиха була переконана, так само, як був переконаний і Йонта, що завтра наступить такий самий день, як і сьогодні.
20
У суботу, тобто перед тим, як прийняти в себе Марію з її Смердом, Валька посилила свою ревізорську діяльність і пильність удвічі. Через це Йонта з Вовою прийшли у певно визначене місце на певну годину і застали там розпашілу Вальку, яка обмахувалася капустяним листком (зазначимо, був тільки початок червня). Йонта подивився на дружину і на клунки, що стояли біля неї, подивився на її розпашіле обличчя і на марнотратно використаного листка капусти – Валька, здавалося, потовстішала ще більше, і ще більше споважніла
“Крепка бабка!” – подумав Йонта, і йому захотілося легесенько ущипнути її. Але довкола сновигали люди, Вова вже всівся на одного з клунків, і Йонта подумки оцінив те, що приволочила сюди Валька. Кінчик правої Йонтиної брови поліз угору, в нього засвербіло під коліньми і на мить перехотілося влаштовувати той завтрішній бенкет, але Валька стояла біля клунків така рішуча й поважна, що він не зважився виявляти легкодухість.
Врешті спробував опиратися:
– Може, Валя, – сказав він, зовсім не турбуючись про розтривожену душу таксистихи, – таксі наймьом?
Але Валька жила сьогодні у вищому світі, тож позирнула на Йонту, як на найостаннішого; Йонта сполошився, його чоловічий авторитет, який, здавалося, стояв так твердо, захитався. Він виплюнув недокурок, напустив на себе ще більше статечності й раптом гаркнув на Вальку: чого, мовляв, вона там стала, коли, мовляв, діло не стоїть; вони, мовляв, уже півгодини стовбичать тут, як йолопи, людські очі на себе збираючи, а вона десь тиняється. Валька порожевіла від задоволення, бо Йонта – все-таки Йонта! –
