Роман юрби
Письменник, який випробовує буденністю
“Естетична програма мого творчого покоління була і лишається простою: увага до пересічної людини, до людини серед людей, людини серед тижня – саме тієї, котра живе побіч тебе. – Так сформулював Валерій Шевчук свою творчу позицію при врученні йому Шевченківської премії. [1] – Навіть у своїх історичних творах я завжди прагнув до зображення саме такого героя, бо вважав і вважаю, що це один із достойних способів повернути літературі її високе, гуманістичне, загальнолюдське призначення. Вважав і вважаю: тільки любов’ю до малого, часом упослідженого, але добротворного брата свого можна виміряти сенс своєї праці”. І ця естетична програма творчого покоління шістдесятників є повною мірою естетичною програмою самого В. Шевчука. Творчість цього письменника – приклад того, як можна, відстоюючи своєю працею право митця бути самим собою, творити так, як підказує йому письменницька інтуїція, освоювати нові естетичні площини без озирання на будь-які приписи офіційної критики.
Валерій Шевчук – письменник своєрідного художнього стилю, який чи не найбільше з-поміж своїх сучасників “увібрав” тенденції розвитку світової літератури, належить до письменників-інтелектуалів філософського спрямування, загалом тяжіючи до змалювання культурних, духовних сфер життя (“На полі смиренному”, “Дім на горі”, “Три листки за вікном” та ін.), в центрі подій його часто є людина інтелігентна, високоінтелектуальна, той тип українця, що належить до книжників. Такі герої не тільки є носіями культурного коду свого народу, оскільки акумулюють культуру своєї епохи, – вони мислять її категоріями і сприймають світ крізь призму своєї освіченості, інтелігентності, прагнення до самопізнання й саморозвитку. І при цьому вони перебувають не тільки на марґінесі суспільного життя, а й у своєрідній опозиції до тоталітарної держави, чим, власне, ця їхня маргінальність і обумовлюється. Тим-то зрозуміле тяжіння В. Шевчука до символіки, притчевості, алегорій, а фантастична трансформація об’єктивної дійсності потребує від нього синтезу реального та умовного стилів. Його образи, що концентрують певну філософську символіку, співвідносячись із фактами реальної історії, підносять до рівня символу й факти цієї історії, а також кидають відсвіт на події сьогодення, витворюючи відповідні паралелі.
Умовно в його творчості можна виділити три основні напрями: історична проза, яку сам автор називає історичною фантастикою; твори на сучасну тематику; літературознавчі та історичні розвідки. І ці три тематичні структури цілком органічно з’єднуються в одну цілу творчу будову, яка й охоплює витворену уявою митця художню галактику, його своєрідну візію України, що, очевидно ж, неможлива як без ретроспективного погляду вглиб віків, так і без художнього віддзеркалення українського життя другої половини XX ст. Тим-то настановою митця було простежити духовну еволюцію українця, котрий віками вибудовував своє “я”, здобуваючись у кінцевому підсумку на історичне зростання духовності – на рівні цілої нації. У художньо- жанровому коді його кількавимірної різножанрової прози, в якій і простежено 1000-літній розвиток духовності українського народу, діалектику української душі від дохристиянських часів до новітніх, тоталітарних і постколоніальних, завжди запрограмована значуща проблематика з її загальнолюдськими вартостями й орієнтаціями, цікавими цілому світові.
Його проза цілком модерна за своїми художньо-стильовими ознаками, дає панорамне уявлення про українську людину як продукт специфічних історичних, національних, етнопсихологічних та соціально- політичних умов і її, цієї людини, власні потуги – вдалі чи невдалі – вирватися з лабет екзистенційної буденної одноманітності та духовної убогості.
Здатність письменника до самозречення, вивищення над догмами тоталітарного світу (а більша частина творчого життя письменника припала на період тоталітаризму), внутрішня свобода творити так, як лягає на душу, без жодних озирань на офіційні приписи, і явила нам письменника такого масштабу, яким є нині В. Шевчук. Необмежено відкрившись назустріч творчому покликанню, він сягнув тієї міри внутрішньої свободи, яка дозволила йому залишатися нонконформістом у жорстких умовах тоталітарної держави. Якщо над багатьма письменниками, що нібито комфортно почувалися в рамках соцреалізму, тяжів схематизм, страх цензури, спрацьовувала самоцензура, а творчі поривання обмежувались потребою “гри” за відповідними, “дарованими згори” правилами, цей письменник, категорично відкинувши такі облудні приписи нівеляції художнього хисту, у цю гру не вступав – і це дозволило йому лишитися самим собою.
Маючи добру фахову підготовку, вироблену культуру мислення, багату творчу уяву, В. Шевчук шукав собі “точку опертя” в тих ідеалах, які залишили попередні епохи. Так, Григорій Сковорода навчив задовольнятися тим, що дано, й “копати криницю в собі самому”, тобто “науці святої самоти” (підсумком багаторічного вивчення та осмислення його життєвого й творчого шляху стала недавно видана вагома праця письменника “Пізнаний і непізнаний Сфінкс”), Самійло Величко навчив “безумству (вважаю, також святому) творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду”, Тарас Шевченко – третій учитель – навчив його любити Україну, Іван Франко, четвертий учитель його життя, навчив працювати “біля найрізноманітніших пластів нашої літератури і рівняти свою працю до світових стандартів, узгоджувати її зі світовим літературним процесом”.
Сам письменник не раз підкреслював, що у своєму прагненні побачити людину в людині, незважаючи на всі деформації в її свідомості та моралі, він дотримується переконання, за яким кожна людина – цілий світ, кожна людина самодостатня, і його письменницька місія – таку людину розуміти й любити.
Народився Валерій Шевчук 20 серпня 1939 року в родині шевця (отже, як сам каже, він натуральний Шевчук) у Житомирі. Любив батько, згадує Валерій Шевчук, щоб при роботі мати читала йому українську класику, надто улюблених Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Саме це й пробудило інтерес до української літератури. Згадуючи своє раннє дитинство, письменник зазначає, що загалом воно було багате на події та спостереження, що потім лягло в основу його численних прозових творів, збагачених нестримною фантазією. Калейдоскопічні враження воєнних і перших повоєнних років – то багатюще джерело творчого переосмислення життєвої реальності. Інтерес до літературної творчості виник спершу в його старшого брата Анатолія, однак доля склалася так, що брат був ув’язнений через свою участь у русі шістдесятників і надовго вилучений з літературного процесу. Сам же В. Шевчук після школи хотів стати геологом, але життя все розставило по своїх місцях: він цілеспрямовано вивчає українську літературу – за методологією І. Франка – і 1958 року стає студентом історико-філософського факультету Київського державного університету. Переконавшись, що університетський навчальний процес досить схоластизований, усі свої зусилля спрямовує на самоосвіту, проводячи в бібліотеках більшу частину часу.
Студентське середовище 60-х років – це середовище І. Драча, М. Вінграновського, Ірини Жиленко, В. Підпалого, С. Зінчука, Наталі Кащук та інших, згодом відомих літераторів. В. Шевчук увійшов до університетської літературної студії “Січ” (студія імені Василя Чумака), Борис Тен порекомендував його Василеві Земляку, який залучив початкуючого літератора до студії “Молодь”. А вже літо 1961-го – початок уходження в літературу письменників-шістдесятників: І. Драча, М Сингаївського, М. Вінграновського, В. Коротича. Восени в “Літературній газеті” (нині “Літературна Україна”) готувався розворот на дві сторінки: “Проза братів Шевчуків”, але замість того побачили світ “зведені” сторінки, де, крім Шевчукових, були публікації Є. Гуцала та В. Дрозда, які щойно з’явилися в Києві, Ф. Бойка та І. Драча. Тож у “велику літературу” В. Шевчук увійшов фактично 1962 року завдяки публікаціям у журналі “Вітчизна” та в “Літературній газеті”, де 20 лютого 1962-го було вміщено окрему сторінку Шевчукової прози. Репрезентуючи твори початківця, “Літературна газета” написала: “Валерій Шевчук; – студент-історик Київського університету. Родом з Житомира Двадцятилітній. Пробує писати новели. Мріє написати колись роман”. Він одразу засвідчив свою неподібність до інших українських радянських письменників, “покликаних” оспівувати
