соціалістичну дійсність – на тлі тодішньої “лакованої” літератури його проза відразу ж привернула до себе увагу і в Україні, й за кордоном Орієнтованість письменника на повсякденні проблеми звичайної, “маленької людини”, “психологічні рисунки” душевного стану начебто нічим не примітного героя, позбавленого соціального “навантаження”, відразу насторожили ревних охоронців соцреалістичної монументалістики: у неподібності персонажів Шевчукової прози до відретушованих героїв прози знаних тоді корифеїв офіційна критика побачила крамолу й небезпеку.
Під час служби в армії (а молодих літературних неофітів шістдесятницького призову посилали на перевиховання у найвіддаленіші й холодні куточки колишнього Радянського Союзу, як-то Мурманськ чи Забайкалля) з-під його пера народжується низка оповідань, починається (й завершується) робота над романом “Набережна, 12”. (До речі, опублікований 1967 року, цей твір було піддано різкій критиці, оскільки він не “вписувався” у звичні стереотипи, й ім’я автора надовго вилучили з літературного процесу.) Там само, під час служби, ностальгуючи за рідними місцями, почав писати серію житомирських типів “Вулиця”, що й стало вже тоді поштовхом до задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій виріс той задум, нарешті, по роках наполегливої праці, зреалізовано – й ось маємо: “Роман юрби. Хроніка “безперспективної” вулиці”. Саме з цих перших житомирських новел, які згодом і склали структуру запропонованого нині читачам роману, почалося витворення художньої галактики В. Шевчука, яку він за прикладом Вільяма Фолкнера, а радше за покликом душі, почав створювати на рідній йому житомирській території, “заселяючи” її своїми героями – прототипізованими, домисленими, вигаданими.
Однак із закінченням короткочасної “хрущовської відлиги” розпочався чи не найважчий етап у житті шістдесятників, зокрема й В. Шевчука: то був період відлучення письменника од літературного процесу, відтак і свідомої внутрішньої самоізоляції від вороже настроєного до нього суспільства. Проте період надзвичайно плідний у творчому плані, оскільки, зачинившись у своїй скромній келії, або, як часом велемовно-іронічно каже сам В. Шевчук, у башті зі слонової кості, він напружено працював. Працював без оглядання на цензуру, кон’юнктуру, офіційні приписи, усталені стереотипи. Писав, як підказувала йому творча інтуїція – без жодних надій будь-що надрукувати. Своїм методом протистояння тоталітарній системі обрав не публічні виступи, а тихе “книжне підпілля”, часто голодне й холодне, бо будь-які компроміси були для нього неприйнятні, адже кожен з них він розцінював як втрату себе, зраду своїм творчим і громадянським принципам. “Ліпше бути ніким, ніж рабом, адже згодитися бути ніким – теж позиція, не вважаєте?” – відповідав Шевчук на одне із запитань під час давнього мого з ним інтерв’ю. І так пояснював свою позицію: “Я мав дерзновення бути самим собою в будь-який час і ніколи не ганявся за марнотностями цього світу, бо “слава світу минає, а любов після всього зостається” (Сковорода). Мені завжди було глибоко байдуже: відомий я у цьому світі чи не відомий, бо всі ступені відомості відносні й ненадійні. Окрім того, я свідомо прирік своє життя народові упослідженому і завжди знав про це, а в самому народі адресував свої писання читачеві високорозвиненому – якої тут слави сподіватися? Окрім того, я завжди знав, що меценатам потрібні панегіристи, а не незалежні митці, через це від суспільства чекав неприємностей та неприйняття, а не сприяння, бо це нормальна реакція тоталітарного режиму супроти тих, хто бажає бути собою”.
З 1979-го ім’я В. Шевчука повернулося в літературу, а у 80 – 90-ті роки XX ст. в його житті настав “зоряний час”: письменник почав публікувати твори паралельно як на історичну, так і на сучасну тематику, начебто перекидаючи умовні містки через епохи, створюючи певні перегуки й асоціації, ведучи тим самим своєрідний діалог епох, у центрі якого – завше людина, яка через болючі пошуки сенсу буття йде до самої себе.
Зі студентських літ він знав і знає лише щоденну працю – без вихідних та відпусток; днями, тижнями, місяцями й роками – за письмовим столом, просиджуючи в бібліотеках, органічно й мудро поєднуючи працю над історичною белетристикою, прозою на сучасну тематику й планомірними дослідженнями та перекладами давньоукраїнської літератури, – нині й ця, остання, витворила в письменниковому доробку цілий відроджений материк раніш загубленої культури: якою він хотів показати високу духовну сутність і масштабність давньої української літератури, набутки її живлять і прозу самого дослідника. Адже, на його переконання, письменник має на професійному рівні знати історію своєї літератури всіх часів та епох, а оскільки доба XVI – XVIII ст. була найменше досліджена, саме на ній він і зосередив найбільше уваги. Солідним підсумком багаторічної архівно-пошукової та дослідницької роботи В. Шевчука стало завершення ним величезної праці у двох томах обсягом дві з половиною тисячі машинописних сторінок “Муза роксоланська. Українська література XVI – XVIII століть. Ренесанс і Бароко”, де автор простежує літературний процес в історичному розрізі, дотримуючись сковородинівського принципу “селени” та універсальності бачення літературного життя минулих епох. І “Київський Атеней”, і “Муза роксоланська” є начебто продовженням його ж фундаментальної праці “Козацька держава”.
Тож письменник, створюючи власну художню галактику, що захоплювала у своє коло дедалі більше тем, часових пластів, типажів, подарував читачам десятки відомих тепер оповідань, романів і повістей: “Серед тижня”, “Набережна, 12”, “Вечір святої осені”, “Долина джерел”, “Крик півня на світанку”, “Дім на горі”, “Три листки за вікном”, “На полі смиренному”, “Місячний біль”, “Птахи з невидимого острова”, “Мор”, “Ілля Турчиновський”, “Дзиґар одвічний”, роман-есе про Київ “Мисленне дерево”, “Маленьке вечірнє інтермецо”, “Камінна луна”, “Вибрані твори”, “Стежка в траві. Житомирська сага”, “У череві апокаліптичного звіра”, “Юнаки з вогненної печі”, “Око прірви”, “Тіні зникомі”, “Темна музика сосон”, “Привид мертвого дому”, “Книга історій. Син Іуди” та ін. Побачили світ упорядковані ним томик давньої української поезії “Аполлонова лютня”, “Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI – поч. XIX ст.”, “Антологія української поезії XI – XVIII ст.”, двотомна антологія “Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X – поч. XIX ст.”, чотиритомна антологія українського історичного оповідання “Дерево пам’яті”, впорядкована частково у співавторстві, “Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах” (у співавторстві); письменник переклав сучасною мовою літопис С. Величка, значну частину творів Г. Сковороди, твори І. Вишенського; його стараннями видано твори М. Філянського, В. Підмогильного, антологію поезії журналу “Українська хата” та ін. Він підготував ґрунтовну працю “Київський Атеней. Мистецьке життя в Києві в XVII – XVIII століттях. Поезія. Проза. Драматургія. Графіка. Живопис. Архітектура” (ще не вийшла друком). Усі названі тут твори, що прийшли до читача в різні роки, найчастіше – з великим запізненням у часі, вибудовують цілісну систему філософського осягнення буття української людини, пізнання її ментальності крізь епохи й часи – на її тисячолітньому шляху.
Зацікавившись давнім українським письменством, В. Шевчук невдовзі відчув, що те його захоплення починає впливати на творчий стиль. Якщо на початку 70-х він писав фольклорно-фантастичні повісті та оповідання з елементами готики (данина попередньому захопленню фольклорною прозою), як-от написані в такому ключі “Птахи з невидимого острова”, то пізніше вдався до поєднання попередньої поетики неореалізму, готики з поетикою необароко: у творах з’явилися барокові прикмети, як-то монументальність, розлогі епітети, “втілені” у складні синтаксичні конструкції. “Мене, – зізнається письменник, – почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд”. А що в творчому доробку письменника вже було чимало творів, то й вибудовувати ті сюжетні “споруди” можна було не на порожньому місці. Так з’явилися відомі вже читачам “Стежка в траві. Житомирська сага” (1994) та “Привид мертвого дому” (2005) – обидва на сучасну тематику.
Мені як дослідниці творчості Валерія Шевчука не раз доводилося чути з уст самого письменника про найбільшу справу його життя – створення “Роману юрби”, що його автор нині окреслює як “Хроніку “безперспективної” вулиці”, який писався (краще сказати – творився) упродовж кількох десятиліть. Виношений в уяві, втілений в окремі “історії”, що друкувалися спорадично в українських часописах, він розростався кількістю сторінок, творячи єдину цілісність, чекаючи свого благословенного часу в шухляді: у тому потаємному місці, де чекали слушної нагоди (часом десятиліттями) й інші, тепер відомі й популярні твори письменника. І ось, нарешті, ця конкретизована письменницька мрія постає перед читачем у вигляді окремого ваговитого тому. Добре обізнана із законами структурування Шевчукової прози, яка укладається поступово, як, скажімо, з розрізнено друкованих свого часу в часописах творів постала 1994 року його житомирська сага “Стежка в траві” чи виданий пізніше роман-квінтет “Привид мертвого дому” (2005), очікувала на подібний “стрій” і цього разу. Однак “Роман юрби”, обсягом понад шістсот сторінок, багатоплановий, стереоскопічний, перевершив усі сподівання: ось він, наш український варіант бальзаківської “комедії життя”. Твір, зрештою, як і попередні прозові “складні конструкції” Валерія Шевчука, ще раз потвердив унікальну здатність письменника зусібіч “відчитувати” наше повсякдення, яке насправді є для митця невичерпним: саме це й допомагає йому творити художню “житомирську галактику”,
