освітити променем мистецького розгляду хоч би той світ, який добре знаю й умію бачити, – завжди був переконаний, що коли б так чинили й інші письменники, ми мали б не одноманітну тематично літературу, а широку панораму живого життя нашого народу, разом створювали б його Хроніку буття, що, очевидно, і є прямим завданням красного письменства. Отже, мої великі розмірно книжки й мали складатися так, як вийшло: без поспіху, без гонитви за власною тінню, а як дім – цеглина до цеглини, стіна до стіни. Про об’єктивний результат такого “будівництва” судити не мені та й претензії мої невеликі – хочу просто й чесно оповісти про ті світові площинки, ба й закутки, які доля дала мені побачити й конкретно пізнати. Творча заданість тут мною не керує, бо і фантазію, й усі колізії, які беру до розгляду, обов’язково перевіряю не правдою тих чи тих ідеологічних постулатів, а правдою життя, адже історію творять, як зазначив ще Микола Костомаров, не тільки державні люди, а передусім малі. Хай інші пишуть про державних людей, хто їх краще бачить і знає, – не моя це місія; переді мною лише той світ, який стоїть у мене в очах, хай двісті разів його називають безперспективним, нетиповим, малим. Вважаю, що не можна пізнати великого, не знаючи добре малого, бо кожне велике складається з множинності малого; не можна називати безперспективним те, що існує; коли воно існує, воно є, а все, що є, перспективне, бо воно є. Людина має те щастя, що не може вгадати і конечно пізнати своє майбутнє, отож усі наші судження про перспективне й безперспективне – одна з облуд наших і ще більше – ознака нашої зарозумілості, результат не безстороннього знання життя, а результат гри в те життя, через що й пишу я слово “безперспективне” в лапках. Одне знаю: людина в пристрастях своїх історично незмінна, а мала вона чи велика – вона людина. Велика чи мала посудина – вона посудина, велика чи мала тьма – вона тьма, велике чи мале світло – воно світло. Не висотою дерево осуджують чи хвалять, а по тому, які дає воно плоди.
Частина перша
Химери зеленого літа
Оповідка перша
Пух
1
Як з’явився на околиці Йонта, певне, залишиться незвісним. Принаймні не помітила того й ряба Надька, в якої, як кажуть, є підзорна труба, і яка не пропустить повз свою хату не те що курки, а й мухи. Йонту, мабуть, приніс на околицю вітер, коли двори засипало тополиним пухом і люди опускають очі долі – пух летить, як сніг, обплутує траву й дерева, крутиться голова і в рябої Надьки; здається, хтось порізав усіх курей на околиці й розвіяв їхнє пір’я; день од того стає міражний, і сонце в ньому міражне також. У цей час зав’язують насіння бур’яни і трави, квокчуть кури й качки; десь у такий день покинув свою жінку таксист, повіявшись разом із пухом у білий світ; у такий день собаки забиваються в буди й не гавкають навіть на зайд – все обливається білим мороком; навіть ночі повні того пуху, й закохані безсилі струсити його потім з одежі.
Йонта, певне, вибрав саме такий день, щоб з’явитися на околиці, і, як побачить читач, мав цілковиту рацію. Ряба Надька в цей мент зачинила вікно й затягла його фіранкою; її підзорна труба дивилася в небо або й не дивилася нікуди; ряба Надька приплющилася й почала згадувати щось таке, про що й згадувати годі. Йонта тим часом проник на околицю, і коли ряба Надька протерла від пуху скельця своєї труби, він стояв уже на порозі Демиденків і дивився на вулицю. У нього було сухе обличчя, довгий тонкий ніс, так само тонкі вуста й поважні очі.
Ряба Надька помітила його відразу. Труба випала їй із рук, і вона побігла розпитатися про новину в таксистихи. Але таксистиха цього разу не пустила її й на поріг; вона переживала розлуку з чоловіком, і їй був байдужий цілий світ.
– То не прийшов той шалихвіст? – співчутливо запитала ряба Надька, але таксистиха не прийняла її співчуття. Вона грюкнула дверима перед носом сусідки, і ряба Надька, може, вперше в житті подумала про кінець світу. Йонта ж стояв на порозі Демиденків, його обличчя було таке поважне, що ряба Надька відразу ж зрозуміла: пух, який відганяє з околиці в білий світ чоловіків, так само може й пригнати їх сюди. Вона відчула це, як власну ганьбу, і, тримаючи ту ганьбу на серці, прихилила двері, визнавши таким чином за Йонтою повне право стати законним мешканцем околиці.
2
Сестри Демиденки були між собою схожі. Йонта аж розгубився, коли розглядав їх – обоє з важкими ногами й низькими сідницями, обидві стягували волосся ззаду, перетискаючи його вирізаною з дитячої соски гумкою, їхні обличчя були широкі і, Йонті видалося, пласкі; очі сірі, трохи із зеленим відливом, однослівно – вода. Це сподобалося Йонті, ті ноги й очі, і те стягнуте волосся; йому здалося, що хлюпнуло на нього водою, хай не такою вже дистильованою, але чистою. Груди в сестер теж були однакові, якраз такі, які приснилися йому водну із засипаних тополиним пухом ночей, – великі й м’якенькі, які приємно попестити навіть поглядом.
Йонта ж поки що мав право тільки на це, доки не роздивиться їх добряче і не зробить вибору. Але вибирати було нелегко. Дівчата мали й однакові носи – широкі, але не булькаті, однакового малюнку (повні) губи й однакові підборіддя. Можна було б видати їх за близнят, але Йонта встиг помітити, що це не так: ота Марія – молодша, Валька – старша, бо й зморшок більше у неї коло очей. Він відзначив цю першу різницю між ними з полегшенням, бо від тої однаковості його вже й відчай почав пробирати. Але вуха в обох стирчали однаково в боки і ледь-ледь просвічувались. Правда, у Вальки кульчики з жовтим, а в Марії з синім камінцем. Він подивився на ті кульчики – чотири замерзлі краплини серед літнього дня, жовті й голубі, дивовижно однакові за формою; йому зітхнулося, бо хто може розрізнити, який колір удатніший і вартніший. Але Йонта мав добре око. Його ліва брова посунулася вгору і здивовано та задоволено застигла. Він усміхнувся – в розчинені двері залітав пух і котився клубочками по підлозі, на якій стояло четверо однакових ніг, озутих в однакові домашні капці.
– Йонто золото? – спитав він, показуючи пальцем на Вальчині кульчики.
Валька всміхнулася. Той усміх був вартий уваги, бо Марія тонко почервоніла. Вона відвернула очі, і Йонта залишився задоволений: кульчики теж не були однакові. Не однакові були й усмішки: у Вальки задоволена й упевнена, у Марії – несмілива й ніякова. “Це добре!” – подумав Йонта, все ще роздивляючись сестер. Від них так само віяло смаком води й добрим запахом духів чи жіночого поту. Проте Йонта не мав гарного нюху, для нього духи були духами, так само, як жіночий піт жіночим потом Йому знову стало сумно, і він подивився, як Марія вимітає з хати кульки пуху. Від того оголилися їй стегна, і це схвилювало Йонту. Тоді встала і взялася до віника Валька – він побачив такі ж стегна і так само схвилювався. Вітер котив і котив у відчинені двері кульки пуху, і дівчата у два віники гонили його назад. Йонта сидів на стільці й кліпав повіками. У нього в голові так само летів пух – злегенька макітрилось. “Але розрізнити їх потрібно”, – думав Йонта і знову подивився на кульчики сестер. Сестри стояли проти нього вже у профіль, і Йонтина брова вдруге полізла вгору – Валька мала ледь помітне підгарло. Тож Йонта зирнув у вікно, на двір, де бігало біле як сметана кошеня, даремно ловлячи лапками збитий у прозорі кульки пух. Спокій пойняв Йонтину душу, він приплющився й позіхнув. А коли розплющив очі, вибір уже відбувся, і це зрозуміла перш за все Валька
