а він, бачте… Діти ростуть, ми працюємо, взагалі живемо, як люди… І раптом до мене припирається колишня людина, оселяється в моїй хаті, вплутує мене в свої справи… Скажіть, чим я завинив?.. Крім того, що, як дурень, впустив його…
Він дивився на мене, немов чекав пояснень. Але в мене така професія, що я сам шукаю пояснень, а не даю їх. В даному разі скарга Ілієва справді видавалася щирою, та оце «видавалася» — річ вельми не точна.
— Бачте, Ілієв, я зовсім не звинувачую вас. Просто розраховував на вас — може, пригадаєте якісь подробиці, що їх не завважили під час слідства…
— Все, що знав, я вже розповів… Може й пропустив щось, хіба ж пригадаєш: минуло двадцять років… Давні справи…
— Давні, авжеж. Але старе подеколи вмирає в муках. Ви самі бачите: думали, що все давно відшуміло, і раптом — людина повертається з минулого. Взагалі, як сказав Ленін, старе не можна покласти в труну й закопати в землю. Воно інколи отруює повітря гниттям, і ось вам, — такі, як я, мусять робити дезінфекцію. Та полишмо узагальнення й повернімося до дріб'язку буднів. Якщо далеке минуле забуто, вдовольнімося близьким: що робив учора ваш квартирант?
Ілієва, здається, трохи налякав несподіваний поворот розмови. Цей чоловік, мабуть, взагалі легко страхається.
— Вчора? — перепитав він, аби виграти час і зібратися з думками. — Вчора не робив нічого особливого. Наскільки я знаю від жінки, весь день був у хаті.
— А коли вийшов?
— Певно, коло восьмої вечора, бо я саме незадовго до того повернувся, а це буває звичайно о пів на восьму.
— Він нічого не казав?
Нічого. Взагалі був не з говірких.
І ви не помітили нічого особливого в його поведінці? — наполягав я.
— Нічого. Замкнув двері — він завжди замикав кімнату — і пішов.
— А ви?
— Що я? — вражено запитав Ілієв.
— Ви не виходили ввечері?
Мій співрозмовник трохи занепокоївся.
— Ні. Нікуди.
— Добре, — сказав я, підвівшись. — На сьогодні досить. Хоч, відверто кажучи, я сподівався взнати від вас більше. Ми, Ілієв, особливо надіємося на таких, як ви…
Ілієв також підвівся.
— Хочу бути вам корисним Але, як бачите, мало знаю… Гадаю, Сиракови зможуть розповісти вам більше. Либонь, він їм казав що-небудь… А я, що ж: колишній шофер… Медаров і тепер дивився на мене, як на свого шофера…
— Отаке, — проказав. — В цьому винні ви самі. Не треба було дозволяти йому дивитися на вас як на свого шофера… Ви вже давно стоїте вище за шофера якогось нікчеми. Чи не так?
Господар кивнув, але на його обличчі я не помітив виразу надмірної гідності.
— Гаразд, — сказав я, загасивши цигарку в попільниці. — Подивимось і на Сиракових…
В супроводі господаря я рушив до виходу. Ледве дійшов до дверей, як мені промайнула нова думка. Я оглянув вимикач лампи і простежив за дротами.
— А чому у вас відірвана проводка? — запитав, обернувшись до Ілієва.
— Та ось… тут, у холі, свого часу взагалі забули зробити проводку… Трапляються такі помилки, знаєте…
Господар спробував усміхнутись, але, видно, йому було не до веселощів.
— А хто вам лагодить електрику?
— Як це — лагодить?
— Ну, коли, наприклад, гасне світло.
— Я, хто ж іще?
— То ви розумієтесь на електриці?
— Та хіба що пробки вкрутити…
Не описуватиму прощання. Подібні деталі лише затягують розповідь. Тим більше, що прощальні усмішки обох були трохи силувані. Ілієва засмутив мій візит, а мене розчарували наслідки.
Вийшовши на вулицю, я несподівано опинився у темних обіймах ночі. Певно, так заведено висловлюватися поетичною мовою. Але цього разу поетична мова схибила. Ніч була світла. Неонова ніч. У сяйві флуоресцентних трубок світло автомобільних фар здавалося зовсім тьмяним. Проминув нову кондитерську з кафе на другому поверсі. Споруда освітлена, мов екскурсійний пароплав. Всередині гомонить молодь — певно, про кібернетику й погіршення якості коньяку. Нараз я почув солодкий голос Даліли. Він нагадав, що мій робочий день фактично закінчився. Отже, я можу завершити його чашкою кави і чаркою коньяку, хоча він і став гірший.
За дві хвилини симпатична офіціантка влаштувала мене за трикутним столиком, на превелике невдоволення юнака і дівчини.
— Сподіваюсь, я не заважатиму вам? — пробурмотів я вибачливо.
Молоді не удостоїли мене відповіддю. За мовчазною згодою, вони повелися так, наче за столом нікого, крім них, не було.
— … Коли ти не читав Фрейда,[7] кажу йому, то що ти розводишся про фрейдизм, — розповідав юнак своїй дівчині, завершуючи якусь розмову. — А він мені: «Не треба, каже, ковтати Огюста Конта[8] з палітурками, аби взнати, що таке позитивізм…»
— Добре він тобі відрубав, — оцінила дівчина, якій, мабуть, ледь минуло вісімнадцять.
Юнак був трохи старший. Він мав уже близько двадцяти. Його вік підкреслювало й щось подібне до бороди, ріденької, але дбайливо підголеної, наче тонка дуга.
— Де там добре… — запротестував юнак, постукуючи по столі цигаркою, яку, видно, давненько збирався закурити. — Огюста Конта можна й не читати, бо його місце вже визначене. А от Фрейд не тільки не знайшов своє певне місце, а й досі лишається предметом суперечок. Отож, коли хочеш сперечатися про фрейдизм, мусиш прочитати Фрейда. Я так вважаю.
— Слушно, — погодилася дівчина.
— Хоч, як на мене особисто, то місце Фрейда теж уже визначено. Порожнеча й туман — ось що таке Фрейд. Але треба його прочитати.
— Навіщо ж читати, коли це порожнеча й туман? — запитала дівчина.
— Тому що…
— Прошу, — втрутилась офіціантка, принісши мені каву і коньяк.
Моїм сусідам довелося тимчасово порушити свою ізоляцію, аби вивільнити для мене краєчок столу, заставленого келишками, тарілками й ще якимись речами. Та тільки-но офіціантка відійшла, як хлопець і дівчина немов забули про моє існування і Фрейд знову запанував у розмові.
Я ковтнув напій кольору старого золота, вирішив, що смак у нього не такий уже й поганий, і глянув неуважливо на вулицю. З висоти другого поверху я бачив освітлені білі фасади нових модерних будинків, сузір'я флуоресцентного сяйва над зеленими галявинами, гірлянди фар на шосе і далеко праворуч — тисячі мерехтливих вогників вечірнього міста. А колись, давно-давно, вчителька водила нас на це самісіньке місце на екскурсію. Тоді місцевість тут була майже незаймана — пагорби, вкриті травою, крокуси, шипшина з колючками й терпкими червоними плодами, що від їхніх волокнин дерло в горлі, отари овець, до яких ми боялися підійти, бо їх стерегли люті собаки, а далі — по-осінньому жовті чагарники, де могли чатувати індійці.
Так, часи міняються, як твердили стародавні філософи на уроках латинської мови. Нині тут співає Даліла й розмовляють про фрейдизм, а відданий вам Петр Антонов колись плентався спотикаючись у хвості учнівської вервечки. Моє місце завжди було там — позаду, щоб не псував гарної картини, бо з-поміж усіх дітей вдягнутий був найгірше. Одяг мені перешивали з батькового. А що обставини примушували татка
