втручання надприродних сил…
Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його арґументи були загалом переконливі. Однак дещо в поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…
— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
— У тім-то й річ, — спроквола мовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.
— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
Інна заперечно похитала головою:
— Я оце подумала, що чаклунською силою його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
Я хмикнув:
— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, тобто майстром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.
— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.
— Але навіщо?
— Не знаю. Може, це сталося ненавмисно. Довгий час кіт жив з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього магії.
— Отже, він несвідомий чаклун?
— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…
Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
„А тепер кіт живе в нас,“ — одночасно подумали ми. — „І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми також станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами.“
Чи
Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.
Ні, ми не просто подуріли від кохання.
Це якась мана!
Якісь чари…
Я ніби миттю прозрів!
— Інно, що в нас є пити?
— Кока-кола в холодильнику.
— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
— Зараз, — з готовністю відповіла вона, зіскочила з ліжка й вибігла зі спальні.
Тоді я пошепки, але з притиском додав:
— А цукерки ще є?
— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.
У мене важко загупало серце.
— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.
— Гаразд.
Я зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. До кімнати повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
Інна здивовано підвела брови:
— Та ти ж сам попросив.
„Ти не могла мене чути,“ — міцно стуливши губи, подумав я. — „Бо я говорив пошепки.“
На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.
— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!
(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)
— Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй…
Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.
Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво куйовдила моє волосся, а я млів від насолоди.
— Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.
— Я завжди мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.
— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.
— Але народжуються з поетичним хистом.
— Тоді ми народилися з чаклунським хистом.
Кілька хвилин тривала мовчанка.
— Владе, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
Я підвівся й глянув на неї:
— Ну й що?
— Учень чаклуна — теж чаклун. Нам треба розшукати його.
— Навіщо?
— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Магія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…
— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.
— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.
— Атож. Може таке утнути…
Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з передпокою долинув шурхіт і до спальні забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.
— Владиславе! Баз заговорив. По-людському.
Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав Базіліо, а скорочено — Баз.
Ми з Інною перезирнулися.
— І що ж він сказав?
— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Баз обізвався перший.
„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.
„Що ж робити?“ — запитала вона.
„Негайно розшукати того учня.“
— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?
— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.
— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — Маєте кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм…
