— Не сумуй, — сказав я, витлумачивши це по-своєму. — Знайдеться твій господар. Спи спокійно.
У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далі готувався до сну. Аж це за хвилину кіт повернувся до кімнати.
— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком, — ти, часом, не забув повечеряти?
Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув:
— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.
— Це ліки задурили тобі голову, — уточнив кіт. — Ну, хіба можна поводитися так з гостями? Не запропонував ні поїсти, ні попити. А я, до твого відома, з самісінького ранку риски в рота не брав.
— Не „риски“, а „ріски“, — машинально поправив я. — І, швидше, „в роті не мав“. „В рота не брав“ звучить якось… двозначно, чи що.
Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом на кухню. Десь у глибинах моєї підсвідомості зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг уторопати, що ж так стривожило мене.
На кухні я зазирнув до холодильника.
— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — „Віскасу“ в мене немає.
— Терпіти не можу „Віскас“! — гидливо промовив кіт.
— Я теж. Що скажеш про сосиски?
— Які?
— Франкфуртські.
Він облизався:
— Давай дві. Варити не треба.
Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку… і ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття якогось негаразду врешті (з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме не так. Кіт говорив! Людською мовою. Українською…
Не знаю, скільки часу я простояв би нерухомо, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.
— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!
Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.
— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.
— Даруй, — розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.
Та було вже пізно — він заходився їсти просто з підлоги.
А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:
— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?
Кіт на хвильку облишив вечерю.
— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся переконувати. Маєш свою голову на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. — І він знову вгризся зубами в сосиску.
Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:
1) гіпноз або черевомовлення;
2) ґалюцинації, спричинені валіумом;
3) мамо, я збожеволів!
4) кіт говорить насправді.
Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А щo він використовував для спілкування зі мною — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — не мало значення. Головне, кіт розмовляв.
Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні ґалюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це ґалюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.
З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.
Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт
На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.
„Слухай-но, Владиславе,“ — звернувся я сам до себе. — „Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові.“
„Що правда, то правда,“ — погодився я з собою. — „Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Арґументи на зразок: ‘цього не може бути, бо цього
— Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і…
— І що?
— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.
— Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, набагато розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.
— Інна, це хто? — запитав я.
— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.
— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
— Так, дякую.
— Більше нічого не хочеш?
— Ну, якщо є молоко…
— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.
Кіт недбало махнув передньою лапою:
— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.
— У такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.
— Атож, — погодився Леопольд.
Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався в кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:
— Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що, за бажання, вони здатні навчитися говорити по-людському.
— Чому це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги…
— Авжеж! — обурено урвав мене Леопольд. — Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли… Не всі, звичайно, — визнав він, — але більшість.
— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.
— Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий
