— Допоможіть нам звільнити острів від цього таємничого бар'єра!
Професор Загорський зітхнув.
— Мене дуже зацікавило це явище! Як учений я не можу обминути його! Покажіть мені радіограми.
Кріпс сягнув рукою в якусь шухлядку письмового столу, вийняв сині напівпрозорі аркушики й подав Загорському.
— Ви дивна людина, сер! Вимагаєте документального посвідчення, наче сумніваєтесь у моїх словах!
Загорський уважно читав папірці й не відповідав.
— Ми дамо вам корабель, наукову апаратуру, персонал, — вів далі Кріпс, — спорядимо солідну експедицію і виділимо велику суму грошей! Якщо нам пощастить подолати те кільце таємничих сил, то Джон Равен не залишиться в боргу перед вами! Ви матимете найкращу в Штатах наукову лабораторію!
— Зрозуміло, коли буду здоровий! — посміхнувся Загорський.
Фенімор Кріпс підвівся й схвильовано простяг руку вченому.
— То ви погоджуєтесь, сер?
— Так. Це становить для мене інтерес з наукової точки зору. Тому я відмовляюся від останнього пункту угоди — мені не треба ніякої винагороди! А сенаторові Джону Равену я хотів би побажати єдине — хай його зусилля будуть спрямовані на захист миру. Його ракети не принесуть людям нічого доброго!
Кріпс потиснув професорові руку і, не звертаючи уваги на його останні слова, запитав:
— Скільки днів вам треба на підготовку?
— Не більше місяця, — відповів Загорський.
Фенімор Кріпс натиснув кнопку, і з екрана телевізора всміхнулася молода секретарка.
— Хай зайде капітан Браун!
— Зараз, сер, — відповіла тендітна білява секретарка з високою зачіскою.
Ту ж мить до кабінету важкою ходою увійшов кремезний, широкоплечий, засмаглий бородань.
— Дозвольте познайомити вас з нашим морським вовком, — звернувся Фенімор Кріпс до Загорського.
— Жозеф Браун, — капітан простяг професорові важку волохату руку.
Він сам налив собі чарку віскі й вилив у широко роззявлений рот. Потім витер долонею губи, вдоволено скривився й повернувся до Загорського:
— На коли готувати корабель, сер?
— На кінець серпня.
— Вертоліт теж брати на борт?
Загорський здивовано поглянув на капітана.
— Я не просив вертольота!
Жозеф Браун зареготав.
— Він згодиться для прогулянок. Адже вам набридне сидіти день і ніч на кораблі. Отже, вертоліт не завадить!
Але Загорський думав про інше. Пропозиція взяти з собою вертоліт підказала йому одну думку, і він схвально кивнув головою.
— І, зрозуміло, треба захопити з собою ящик віскі! — засміявся Браун.
— Про це я подбаю, — втрутився в розмову Кріпс. — А ти включи до складу екіпажу Макса Шнайдера-Акулу. Я хочу, щоб він був з нами!
Загорський повторив подумки це прізвище. Йому здалося, наче він його вже десь чув. Розмова зайшла про щось інше. Потім професор запитав Кріпса:
— Ви теж попливете з нами?
— Мені треба врятувати з джунглів Абалули свою дружину, — жартівливо відказав Кріпс.
Жозеф Браун, який добре знав директора пароплавної компанії, зареготав. Він налив собі ще одну чарку віскі й запитав:
— Хіба ви одружені?
— Так, ось уже два дні вважаюся жонатим.
— А де ж ваша дружина?
— На Абалулі…
Професор Загорський сидів замислившись у кріслі, неуважливо поглядаючи на чоловіків. Його дуже зацікавив Жозеф Браун. В обвітреному обличчі, ведмежій постаті, незграбних рухах, типовій матроській ході, навіть у тому, як Браун ковтає віскі, — було щось міцне, мужнє — таке, що викликало впевненість і довір'я до нього.
Коли визначили день відплиття, з'ясували, які прилади взяти на корабель, якою апаратурою обладнати його, і домовились про їжу, одяг та асистентів фізика, — Загорський підвівся, але Фенімор Кріпс затримав його.
— Ще одна дрібниця, сер!
До кабінету ввійшов середній на зріст негр, років п'ятдесяти, з татуїровкою на лівій руці. Він мав зморщене обличчя, в правім усі носив срібну монету. Негр низько вклонився й завмер, мов свічник на стіні.
Фенімор Кріпс ступив до нього й показав рукою на професора Загорського.
— Лабало, добре запам'ятай цю людину!
— Спробую запам'ятати, сер, — відповів негр каліченою англійською мовою.
— А тепер проведи пана!
— Гаразд, сер!
Професор Загорський не розумів, навіщо Кріпсові знадобилося відрекомендовувати його цьому негрові.
— Що це означає? — спитав він.
— Віднині Лабала буде нашим зв'язковим, поки Браун відведе корабель від порту. Я наздожену вас на яхті Джона Равена. Я вже казав вам, що наша справа вимагає цілковитої таємниці! Ви поїдете додому на таксі. Лабалі треба знати вашу адресу. Він має в своєму розпорядженні сучасний лімузин і обслуговуватиме вас. Лабала — колишній мешканець Абалули, отже, він стане вам у пригоді.
Негр чекав, трохи схиливши голову. Професор Загорський уважно глянув на нього. В Лабали були розумні очі, стомлене обличчя. На перший погляд він здавався покірливим і слухняним, та в чорних блискучих очах, у зігнутих бровах і напружених м'язах відчувався неприборканий дух вільнолюбної людини, яку силоміць примусили служити багатіям.
Через тиждень до кабінету Загорського шумливо увійшов Жозеф Браун.
— Я готовий, професоре!
Сміючись, він простяг руку до склянки з фіолетовою рідиною.
— Це денатурат, капітане! — Загорський прикрив склянку долонею.
— Байдуже, сер! — плямкнув Браун і обтер рукавом губи, немов вилив у себе цілу пляшку рому.
Несподіваний візит здивував Загорського. Капітан Жозеф Браун помітив його подив і, сівши в м'яке глибоке крісло, вже зовсім іншим тоном, поважно й по-діловому, доповів:
— Корабель у вашому розпорядженні! — Він випустив з рота клуб диму й додав: — «Мільтон» — посудина останньої моделі. Екіпаж — тридцять шість чоловік. Капітан — Жозеф Браун, штурман — Рене Дюваль, механік — Вільямс Жорлінг, помічник механіка — Жорж Морель, моторист — Макс Шнайдер-Акула, кочегар — Педро Грін, корабельний кок — рудобородий аргентінець Аполло, лікар — доктор Раск!
Зачувши ім'я Макса Шнайдера вдруге, Загорський стрепенувся. Це прізвище нагадувало йому про щось дуже далеке, але він ніяк не міг збагнути, про що саме. Може, це був студент, який вивчав фізику? Тоді чому ж він опинився на кораблі? Шнайдер… Це ім'я вкарбувалося йому в пам'ять, час припорошив пилом минуле, і ось тепер Жозеф Браун здмухнув цей пил…
«Макс Шнайдер!» — повторював Загорський, не слухаючи далі Брауна. А капітан детально знайомив його з командою корабля.
Боцман, камердинери, коки, кочегари, прибиральники… — перераховував Браун, та його слова летіли повз вуха професора.
Потім Жозеф Браун заговорив про витривалість корабля, про його тоннаж, апаратуру, генератори, радіолокатори, пальне, двигуни, здатність до прискореної плавби, комфорт, модерну кухню, холодильники й про всякі інші подробиці, що на них Загорський як людина науки мало розумівся. Він збагнув лише одне — цьому суворому широкоплечому морякові зі скуйовдженим сивуватим чубом можна вірити. Кожен його рух викликав у Загорського впевненість і довір'я, тим-то, коли Жозеф Браун сам відкрив поліровані дверцята невеличкого горіхового бару й заходився частуватися напоями, Загорський кивнув йому:
— Я на вас звіряюсь, капітане!
— Присягаюся хвостом кашалота, сер, що все буде гаразд! Повірте старому морському вовкові!
Жозеф Браун поглянув на годинника й квапливо розпрощався:
— До побачення, сер.
Загорський підвівся. Жозеф Браун потиснув йому руку, тримаючи в міцних зубах люльку з нікельованим вічком:
— Я чекатиму на телевізіограму.
— Будьте напоготові, сер Браун, ми можемо вирушити щохвилини.
— Вирішуйте самі.
— Це ми вирішимо вдвох з вами, — заперечив професор.
— Я під вашим началом разом з кораблем і екіпажем. Отже, ви для мене, по суті, — адмірал!
Двері гучно грюкнули, і за ними почулися кроки, що швидко віддалялися. Коли двері зачинялися, на підлогу впав аркушик паперу. Професор підняв його. Найдрібнішим з усіх шрифтів, які доводилось бачити Загорському, на клаптику паперу було надруковане все те, про що допіру буркотів Жозеф Браун: опис корабельного обладнання, список екіпажу, кількість непорушного запасу води, харчів, палива, розподіл посад. Загорський перебіг очима дрібні рядочки тексту, погляд його знову спинився на прізвищі «Макс Шнайдер-Акула». Та це тривало якусь мить. Невдовзі вчений поринув у свої думки й геть забув про Акулу.
Професор Загорський відклав доповідь, випростався й підвів очі на рельєфну карту. Яскраво-синя морська широчінь, перетята білими лініями горизонталей, з усіх боків оточувала коричневий, схожий на нирку, острів з численними затоками, мисами та бухтами. Крива, примхливо звивиста берегова лінія свідчила про одвічну боротьбу моря з суходолом.
На столі лежала розгорнена книжка в шкіряній оправі з чіткими золотавими літерами на грубому округлому корінці. Загорський вчитувався в підкреслені червоним олівцем рядки:
«Острів Абалула»!
Ця назва досі не привертала його уваги. Він і не гадав, що колись йому доведеться побувати на цьому клаптику землі, який загубився десь у хвилях океану, — на маленькому острівці,
