Я бачив її наскрізь. Вона була цілісна й справжня, мов… яблуко, що переповнене життєвими соками та круглою дитячою радістю. А ще я подумав, що Ліза назавжди залишиться для мене зітканою з молекул-знаків і ніколи не стане чимось вагомішим, ніж крапля води, відблиск вогню чи запах листя…
Я повіз свою нову знайому до клубу, де крім звичайного ресторану, була зала із більярдними столами. Я спостерігав, як азартно вона грає, як невгамовно стрибає довкола столу, як смішно висолоплює кінчик язика, коли поціляє в кулю. За пару годин я навіть втомився, а вона не вгавала, поки не навчилася заганяти кулю в лузу. Тоді запропонував їй повечеряти. Я знав, що в цьому ресторані готують дивовижний стейк по-ірландському, й замовив дві порції з овочами. Усе було так, ніби ми давно знайомі. Це трохи непокоїло мене, але вона почувалася цілком природно, хоча зовсім не скидалася на легковажну — не кокетувала, поводилася рівно й подружньому. А коли принесли стейк, активно взялася до справи. Мені було приємно дивитися, як вона їсть — із апетитом, із виразом непідробного блаженства на обличчі. Ми пили вино. І я раптом зауважив, що протягом усього часу ми мало розмовляли, подивувався тому, що це зовсім не заважає нам. А ще — ми так і не познайомилися, не назвали своїх імен, ніби це не мало жодного значення! І мені це також страшенно подобалося, здавалося незвичним. Зрештою, яка різниця? Чудовий вечір, м'яке світло, зелений оксамит скатертин, чудова безіменна дівчина навпроти… Необтяжливе спілкування без обговорювання подальших дій. Я дізнався, що вона вчиться «на художника», добре малює, любить шоколад. Вона дедалі більше подобалася мені. Питання про її супутницю я залишив на потім, зараз це було б недоречно.
Наприкінці вечора я вже розумів, що мені не варто використовувати цю дівчину, а йти до Тенецької іншим шляхом.
Коли я провів її до під'їзду, сталося найдивніше. Вона сама потягнулася до мене й поцілувала в щоку…
— Дякую. Мені було дуже добре. Коли у мене під ногами задзеленчали твої ключі, я подумала — ти тільки не смійся! — що це дзвін небесний… — Вона трохи помовчала, а потім рішуче вимовила несподіване: — Якби ти зі мною одружився, я б відчула себе найщасливішою у світі!
Дивно, ці відверті слова спрямували мої думки в інший бік — а чом би й ні?… Чого ще я чекаю від життя? Для чого працюю, вигадую усю цю телемаячню? Кому я потрібен? Зрештою, коли це все має чимось завершитися, чи весело мені буде дивитися на самотні стіни свого будинку? А ще: жодна жінка не говорила зі мною ось так — всі чекали ініціативи від мене, вередували, кокетували, вимагали, часом — погрожували… Нудьга…
— Ти не вважай, що я — кретинка, — продовжувала вона, — я просто ЗНАЮ, що так має бути. А звідки знаю — не знаю… — Вона посміхнулася. — Зі мною таке трапляється. Ось, наприклад, я знаю, що у тебе в кишені дві запальнички і… — вона замислилася, уважно дивлячись мені в очі. — І носовичок — вчорашній, із крихтами тютюну…
Я, ніби зачарований, попорпався у кишенях. Одна фірмова запальничка була в джинсах, це я знав напевно. Із внутрішньої кишені піджака витяг ще одну — стару, зіпсовану. Про хустинку навіть немає мови. Усе було так, як вона сказала.
— От бачиш! — зраділа вона.
— Нічого не вдієш, — засміявся я, — як порядна людина, мушу одружитись!
— А ти — порядна людина?
Загнала мене в глухий кут. Я замислився:
— Відверто кажучи, не знаю…
Вона була дивною. Я навіть злякався за її майбутнє: невже вона буде такою простою й відвертою з усіма?
— Отже, порядна… — Вона покопирсалася носком своєї кросівки в піску, як це роблять діти: — Все, дякую. Я піду…
Але я вже не міг просто так відпустити її! Зацікавлення вдарило в мою голову:
— Ні, стоп! Ти ще маєш час?
— Звичайно!!
— Тоді — поїхали!
Я знову вхопив її за руку, ми вискочили на шосе і спіймали авто. Вона ні про що не запитувала.
Що було далі, згадую, як марево. Ми поїхали до одного художника, мого давнього приятеля. На даху його майстерні пили шампанське, горілку та ситро «Буратіно». Потім усі разом вирушили в ще одну майстерню й потрапили (мені це не видавалося дивним) на грандіозне застілля із шашликами, які були засмажені у дворі посеред міста. Моя дивовижна «царівна-жабка» справила неперевершене враження на старих акул пера й пензля.
— Тобі, старий, завжди перепадає найкраще, — безкінечно наголошував господар майстерні, кидаючи важкі погляди в бік моєї чудової незнайомки. — Подивись, у неї обличчя, як у Богородиці. А шкіра! Ти подивись на скроні — китайська порцеляна. Аж світиться!
Я також пильно роздивлявся «жабку» і бачив її завеликі очі на занадто блідому обличчі та чуттєві вуста, що весь час сміялися, адже їй догоджали усі по черзі. Це справді виглядало смішно. Я сидів у кутку і спостерігав за всім цим. Я не знаходив у ній нічого, крім привабливої природності.
Ми співали, пили, а вранці стріляли з духової рушниці у вологе небо, доки сусіди не викликали міліцію. Довелося трясти своїм посвідченням і швиденько розчинитися в молочно- рожевому ранку.
— Ти не втомилася? — запитав я дорогою.
— Звісно ж, ні! — Вона була піднесена й свіжа, як і вдень, коли вперше побачив її.
— І тобі сподобався увесь цей безлад?
— Дуже!
Я потис її руку:
— Тоді я справді маю одружитися…
Ми вийшли з машини біля її будинку.
— Коли? — серйозно запитала вона.
— Хоч завтра! Готуйся — підемо подавати заяву! — випалив я.
— Тоді — до завтра?
— До завтра!
Вона вже стояла на порозі, як до мене нарешті дійшло, що так і не знаю її імені — рекомендував увсім, як «Царівну» (подумки додавав — «жабка»)…
— Як тебе звуть, наречено? — гукнув я хмільним голосом.
Вона озирнулася.
— Ліка.
— Анжеліка? — уточнив я, ледь не додав — «маркіза янголів».
— У жодному разі! Просто — Ліка. І ніяк інакше!
Єлизавета Тенецька
…Останнім часом вона все частіше згадувала пісню Висоцького — «Нет, ребята, все не так!» Чому «не так», коли ось воно, щастя, — визнання, здійснення мрій, дім, родина. Вона дочекалася. Ось їде в сріблясто-чорному опелі в трикімнатну квартиру в центрі міста… А коли заходить до будь-якої зали, завжди чує за спиною шепіт — захоплений чи заздрісний, байдуже. Чому ж дедалі частіше переслідує цей запах — плісняви? Він лине з флакончиків із дорогими парфумами, тхне від авторських полотен, що висять у квартирі на стінах, від подарунків, що надсилають звідусіль. Від себе самої. Вона вже не знає, чи потрібна комусь насправді, чи всі дружні стосунки тримаються на взаємовигідних умовах: «ти — мені, я — тобі». Вона не знає, чи справді не втратила своїх здібностей, чи ж визнання її таланту — данина високій посаді її чоловіка. Колись вона вирішила це перевірити, таємно поїхала до Литви, де прихованою камерою відзняла унікальні кадри штурму телецентру, взяла купу інтерв'ю. Але робила це не задля слави. Там, у Вілнюсі, біля вогнищ, вона була знову по-справжньому щасливою. Тому що тут, вдома, щось було «не так». Вона боялася визнати, що ошукалася, що її очікування виявилися марними. Ще страшніше було думати про те, що чоловік — не герой, а просто майже випадково потрапив «під гарячу руку» влади…
Коли він повернеться, думала вона, і буде лежати один, усіма покинутий, вкритий коростою, посеред крижаної пустелі — вона підійде й ляже поруч, віддаючи йому все своє тепло. Вона готова була замерзнути біля нього, з ним — мовчазно та віддано, як собака. Але цього не знадобилося. Він повернувся. Здивованим та водночас байдужим поглядом зміряв доньку, звозив Лізу до своїх родичів, швидко, по-діловому «оформив стосунки» й поринув у політику. І тільки тому, підозрювала Ліза, що іншого шляху в нього не було — так само, як не було його й у комсомольських працівників, котрі ринулися в бізнес, він став політиком.
Років зо три-чотири він приходив додому лише вранці, найчастіше від нього тхнуло алкоголем. Спочатку — дешевим, потім дорогим. Він вчився професійно виголошувати промови, його статті, фото та біографічні довідки дедалі частіше з'являлися на сторінках преси. І Ліза помічала, що це давало йому задоволення. Якщо протягом двох-трьох тижнів про нього не було жодного слова на телебаченні чи в газетах, він тьмянів, як мідна копійка у воді, й вигадував способи нагадати про своє існування. Лізу дивувало й те, що він не пішов до опозиції, а, як писали в пресі, — «вирізнявся толерантністю», яка Лізі, щоправда, більше нагадувала пристосування. В юності вона заслуховувалася його «кухонними» промовами, була впевнена, що він — пасіонарій, а тепер її дратували його репетиції перед люстром, навідування до іміджмейкерів, його охоронці. Але ще огиднішим було те, що й вона користувалася благами, які несподівано впали на голову. Проте тепер, коли чоловік міг спонсорувати її проекти, вони стали їй нецікаві…
Усе, що викликало захоплення та ейфорію на початку, тепер гнітило її. Поволі стихали найчесніші голоси, а СИСТЕМА продовжувала своє існування. Вона нагадувала Лізі пісковий годинник: перевернеш — і знову сиплеться, тільки у зворотній бік… І Ліза вирішила пливти за течією. Тепер вона хотіла лише одного — забезпечити нормальне існування своїй дитині.
Ліка росла трохи дивною — надто мовчазною, надто заглибленою в себе. У сім років вона намалювала й повісила у своїй кімнаті плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: «Люди, ви — вільні!», і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни. Вона могла годинами малювати, й Ліза віддала її до художньої школи, а потім — до інституту, де вона одразу ж стала «білою вороною»…
Дякувати Богові, на наркотики не підсіла й по дискотеках не вешталася. Але чого від неї чекати в майбутньому, Ліза не знала.
Новина приголомшила: Ліка виходить заміж. Ліза була впевнена, що женихів у дочки немає, аж тут раптом така несподіванка! До того ж, як з'ясувалося, вона не знає навіть прізвища майбутнього чоловіка — лише ім'я та місце роботи. Лізі довелося терміново засісти за телефон. Зітхнула з полегшенням лише тоді, коли через знайомих довідалася, що Денис Володимирович Северин — людина забезпечена, порядна, перспективна, до того ж — колега, закінчив той самий інститут, що й вона, а тепер успішно працює в рекламному бізнесі. Отже, не мисливець ані за грошима, ані за авторитетом батька нареченої.
— Ти хоч розумієш, що так не робиться? — запитала Ліза.
— Ти все побачиш сама, — пошепки сказала Ліка, — ти не зможеш не зрозуміти… Я знала, що ВІН має бути саме таким.
— Коли ж ми його побачимо?
— Не знаю. Сама про це думаю. Мені здається, він не схоче одразу йти на оглядини. Він серйозний та дорослий. Я б взагалі просто пішла до нього, та й усе…
— Так ми тобі набридли?
