І побачивши мою повну необізнаність, Макс зробив довгий політичний екскурс.
— А ти, здається, мав клопіт із його дружиною, — раптом збуджено ляснув себе по коліні Макс. — Саме так! Пригадуєш? Ви ще загубилися під час походу. Невже забув?
— Щось пам'ятаю… — відповів я, — але погано… Отже, вона тепер — домогосподарка?
— Ну, ти темний! — обурився приятель. — Вона ж нині досить відома постать. Особливо багато про неї говорили зо три-чотири роки тому, коли ти у своїй хацапетівці корів доїв. Вона їздила до Литви під час облоги телецентру. До Білого дому в Москву теж їздила. Класні, до речі, були фільми. Талант не проп'єш!
— А вона що — пила? — не зрозумів я.
— Та ні! Це такий вислів, темна ти людина! Дочекалася бабьонка свого зоряного часу. А бабьонка, скажу тобі, була — те, що треба! Але ніхто навіть обробити її не встиг — як тебе до армії забрали, то й її потурили з кафедри. Наші дівчата казали, що вона працювала де тільки могла. Навіть під'їзди мила. Ось так…
Мені стало сумно. Я відвернувся від Макса й утупився в залу. Головним чином тут сиділи мешканці готелю — іноземці з діаспори, «ділки»-початківці (тоді їх ще можна було вирізнити з-поміж інших за яскравими піджаками та золотими ланцюгами на тлустих шиях) із дівками, що завжди чергували в холі. Іноземці веселилися, вишкіряючи бездоганні порцелянові зуби, ділки реготали, тицяючи китайськими паличками в рисово-рибні рулетики, дівки гиготіли. Я подумав, що ненавиджу все це, що для любові в мені залишилося занадто мало місця…
— Добре тобі, — долинув до мене голос Макса, — можеш ходити до таких шикарних забігайлівок…
Я кивнув. Намагався уявити Єлизавету Тенецьку — нині. Мабуть, солідна дама, відомий режисер, сценарист… Отже, рано чи пізно ми можемо перетнутися. Але, на жаль, я нічого не зможу їй запропонувати. Та й навряд чи я підійду до неї.
…Повернувся додому опівночі. Довго не міг заснути. Виявляється, спогади не полишили мене. Я пам'ятав усе, що деякі щасливці просто викреслюють з життя. Моя ж пам'ять не була подібна до губки, яку можна викрутити й накопичувати нові враження. Я пам'ятав усе. Кожен спогад мав свою кнопку: натиснеш — і пішло-поїхало! Подумки я натиснув кнопку з написом — «Серпень. 1977-й. Ліс».
…Перед очима виник червоний вогник сигарети, що блимав уночі, як око диявола. Навіть відчув у роті присмак дешевого портвейну! Та — солодке тремтіння від звуку хриплуватого голосу. Потім «побачив» басейн із синіми облупленими кахлями, засмагле плече, хвилю волосся…
Далі: запах сіна, дощ… Досить! Я зіскочив з ліжка й пішов до кухні, закурив у темряві, дивлячись у вікно, побачив, як у темній воді скла спалахує мій червоний вогник, і увімкнув світло…
Ось, виявляється, в чому справа! Вона когось чекала. Дочекалася. Часи змінилися, й вона — на коні! А моє чекання було марним, смішним, безнадійним — «Розумнику, я не люблю тебе!»…
Але чому моє життя пішло навскіс того серпня? Я тихо й спокійно летів над лісами, ланами й пустелями і міг би приземлитися там, де на мене справді чекали, але я зненацька самовільно катапультувався на невідому місцину, в інше життя, й побрів у ньому, загрузаючи то в крові, то в болоті, то в купонах, то в купюрах. А я ж був хлопчиком зі зразкової родини! Таким зазвичай нема про що шкодувати, в них усе йде за планом до самої старості…
Нас було п'ятеро. До команди я підібрав (майже у прямому значенні цього слова — з вулиці) талановитого оператора, якого знав ще з інститутських років, звукорежисером узяв студентку-старшокурсницю (огрядну, у великих окулярах, але напрочуд приємну та серйозну дівчину, віддану тільки роботі), далі — двох водіїв. Я ж виконував обов'язки і сценариста, і режисера, і редактора, і продюсера, крім того, ще й — духовного наставника. Працювали ми, як негри на плантації, але всі заробляли добре, а наші ролики мали успіх і перемагали на різних конкурсах. Я намагався допомогти всім своїм старим приятелям, яких зустрічав на своєму шляху. І мене прийняли. Я це відчував. Одначе намагався триматися окремо, менше тусуватися в товаристві колег. Розмови виснажували мене, заважали продукувати ідеї. Обідав у «Націоналі», вечеряв або там-таки, або «дома тим, що готувала моя домогосподарка, яка приходила двічі на тиждень. Одного разу, після захопливих відгуків оператора, вирішив зайти пообідати в Будинок кіно. Це трапилося 4 листопада. Погода і мій настрій буди огидними: на вулиці щільною, схожою на драглі, масою висів густий туман і такий самий в'язкий смог-сплін забивав легені зсередини — мабуть, починалася нежить.
Я давно не був у Будинку кіно. Мабуть, років п'ятнадцять, а то й більше. Його вбогий інтер'єр та меню в ресторані одразу ж навіяли на мене ще більшу нудьгу. Напівтемрява тут підкреслювала жебрацтво та запустіння, а невибагливі воскові свічки на столах швидше говорили про нестачу електроенергії, ніж створювали романтичну атмосферу. Але, хоч як це дивно, життя тут вирувало. За кожним столиком сиділи люди, жваво розмовляли, випивали й узагалі почувалися невимушено, й мій настрій поволі поліпшився. Ось тут, саме тоді, в той день — похмурий та млявий, я побачив Лізу.
Це було, як… Навіть не знаю, з чим порівняти ту мить! Так буває в трилері, коли в кадрі практично нічого не відбувається — показують інтер'єр кімнати, камера повільно пересувається по картині, що висить на стіні, по візерунках на шпалері, спускається нижче, нижче… А глядач уже розуміє, що на підлозі, посеред усієї цієї розкоші зараз з'явиться труп, що лежить у морі крові. Адже сповільнення кадру — нестерпне, музика — жахлива… Не знаю, чому мені спало на думку саме таке порівняння. Отже, спочатку я помітив сережку-крапельку, що зблиснула в мочці вуха жінки, яка сиділа неподалік від мого столика. Цей нестерпно різкий та миттєвий промінчик сам стрибнув мені в очі. Дивно… Вона й тоді почалася для мене з червоного вогника. Тобто спочатку був блиск, що засліпив мене.
Жінка сиділа до мене боком, на ній була елегантна темна сукня, туфлі на високих підборах, волосся підібране та стягнуте на потилиці, висока шия… Чому я відразу зрозумів, що це — вона? Ось питання, на яке не можу знайти відповіді. Навіщо брехати, що я лишився спокійним, як планував? Так, я прагнув бути спокійним. Але це від мене не залежало. Не дарма згадав трилер — мене охопив справжній жах. Від того, що нарешті збулася моя мрія — зустріти її, а ще більше — від того, що все, що я вважав минулим, прожитим і дурнувато-юнацьким, виявилося таким самим болючим, ніби до моїх грудей пригасли розплавлений шматок заліза. Чи міг я підійти, невимушено привітатися? Це виявилося неможливим: серце калатало, ноги заслабли, я прикипів до стільця. Дві чарки горілки ситуацію не покращили.
Раніше я гадав, що вона має сильно змінитися — розтовстіти чи всохнути — і тоді я подивився б на неї із прикрістю. Але навіть у напівтемряві було помітно, що ця жінка — прекрасна, елегантна і так само недосяжна. Можливо, риси її обличчя загострилися, а павутинка легких зморщок вкрила обличчя пеленою — не знаю. Я бачив інше. Тобто так, як і багато років тому, не міг адекватно сприймати її зовнішність, адже довкола неї так само існувала невидима аура, яка засліплювала мене, як і раніше.
Ба більше, розглядаючи її здалеку, я раптом зрозумів, що в усіх жінках, котрі були зі мною, шукав подібних рис. Збирав їх по крихітках. В одної був хрипкуватий голос — і я йшов за ним, інша — курила, ще інша нагадувала Лізу зростом і різкою поведінкою. О Господи, та я ж був банальним, як хлопчисько, котрий обирає наречену, подібну до власної матері!
Я спробував заспокоїтися й помітив, що вона не одна, її напарниця сиділа навпроти, обличчям до мене. Вони жваво розмовляли. Аби перемкнути увагу, я почав розглядати цю іншу. Вона була молодша, з рудуватим волоссям та світлими, майже прозорими сірувато-зеленими очима — такими ясними, що нагадували очі янгола з полотен іконописців. Завеликий рот царівни-жабки, тонкий ніс, гостре підборіддя. Взагалі, усе не дуже пропорційне, але досить миле.
«Царівна-жабка» була у звичайних синіх джинсах та темному светрі. Єдина деталь, що привертала увагу, — низка браслетів на зап'ясті, вони мелодійно дзеленчали від найменшого поруху, як китайські підвіски на вітрі. У Лізиній аурі дівчина здалася мені такою ж прекрасною, майже — красунею. Втім, мене це не обходило.
До їхнього столика підійшов офіціант, Ліза поклала до шкіряної обкладинки купюру, й вони підвелися. Пройшли повз мене.
Я перечекав кілька секунд і теж встав, попрямував за ними.
Біля гардеробу заховався, почекав, поки вони одягнуться…
Вийшов слідом. На вулиці Ліза сіла в авто, махнула рукою своїй супутниці й… усе. Я залишився обіч дороги, дивився, як чорний опель завернув за ріг.
А потім пішов за «царівною-жабкою». Не знаю чому… Тоді я про це не думав. «Царівна-жабка» видалася мені єдиною ниткою, котра може привести до клубка моїх не-справджених сподівань.
У дівчини була дивна хода — занадто стрімка, і це надавало їй шарму. Сумочка на довгому ланцюжку розгойдувалася, як маятник. Поволі я втягнувся у цей ритм і вже не стежив, куди ми йдемо, — просто йшов слідом, намагаючись потрапити в такт її кроків.
…Вона йшла.
Я простував за нею.
Я наздоганяв її, але вона не втікала.
Вона просто ще не знала про моє існування. Якби знала, сіла б у першу-ліпшу маршрутку і поїхала б.
І я б ніколи не наздогнав її…
Однак ми йшли — потилиця в потилицю, і мене вже охопив мисливський азарт. Що я робив у схожих випадках, років із десять тому? Я попорпався у кишенях, знайшов там свої ключі від квартири й кабінету і… кинув їй під ноги. Вона здригнулася від несподіванки, розгублено подивилася вниз. Я встиг нахилитися раніше:
— Дівчино, це ви загубили ключі? — І простягнув їй зв'язку.
— Дякую. Вибачте. — Вона швидким рухом вхопила ключі з моєї долоні, вони миттєво зникли в кишені її куртки. Швидкий погляд суворих зелених очей… Розворот на сто вісімдесят. І знову перед моїми очима застрибали її руді локони. Оце так! Що ж далі?
Я розгублено дивився їй у спину. Біля перехрестя її хода сповільнилася, а ще за пару кроків вона зовсім зупинилася. Відкрила сумочку, струснула її. Поплескала себе по кишенях, витягла ключі…
Дівчина стояла до мене спиною, але я зрозумів, що вона уважно роздивляється зв'язку. Потім вона повернулася і стривожено закрутила головою. Помітила мене, почала невпевнено наближатися.
У її очах відбивалися найрізноманітніші емоції. Коли вона зовсім порівнялася зі мною, її обличчя нарешті набуло правильного виразу: воно було усміхненим.
— Це ви навмисне? — запитала вона і простягнула мені ключі.
— Так, — не відмовився я.
— І що це означає?
Я знизав плечима. «Царівна-жабка» усміхалася, в її очах стрибали сонячні зайчики, хоча на вулиці було похмуро. Але я міг би дати голову на відсіч, що зеленкувата райдужна оболонка її очей світилася, як скельце в лісовому джерелі.
— Я хочу запросити вас на каву.
— Я щойно пообідала, — просто сказала вона. — І каву пила…
— Що ж мені робити? — вдав розпач я.
— Я не знаю. А що ви зазвичай робите у таких випадках?
— Тобто?…
— Ви ж — великий вигадник. Має ж бути ще якийсь варіант…
— Звичайно! — отямивсь я. — Ще є — чай, морозиво, кіно, цирк, боулінг, більярд…
— Я обираю більярд! — вигукнула вона.
— Чудово, — я взяв її за руку, а вільною проголосував таксівці, що якраз проїжджала повз нас.
Ледве ми всілися на заднє сидіння, як дощ забарабанив у лобове скло. Вона засміялася й потисла мені руку:
— Ви мене просто врятували!
Вона була відверта й безпосередня, як веселе цуценя.
