принадлива. Не дитя, не царівна-жабка… Я згадував кожну мить із нею та усвідомлював, що Ліка — тепер вже недосяжна й незрозуміла — те, що я шукав усе життя.
Але що ж трапилося? Що було в той останній день? Вранці я буквально виставив її. Радів, що вона від'їжджає… Але ж вона цього так не хотіла! Що було після того, як застібнув її куртку й зачинив двері?
Ця жахлива розмова з її матір'ю, ця моторошна ніч, після багатогодинної та виснажливої прогулянки найрізноманітнішими шинками. Що ще? Авжеж. Ця клята шафа, яка злякала мене вночі. Під час розшуків у мене не було часу та бажання думати про неї. Зрозуміло, що замовила її Ліка. Але хто привіз? Коли? Можливо, вона сама? Тобто, вона поверталася додому? Тоді чому не лишила навіть записки, якщо хотіла зробити таким чином сюрприз?!
«А хіба я шукав?!» — ледь не скрикнув я.
Побіг до кімнати. Було вже доволі пізно, «вельмишановна шафа» маячіла в темряві, мов «Титанік», що поглинув у собі її речі, які я досі не наважувався переглянути. Я почав судомно витягати їх і ретельно перетрушував кожну. Крім болю та шаленого серцебиття, ці пошуки нічого не принесли. Коли весь уміст шафи вже валявся на підлозі, я ще раз оглянув об'ємне днище і в самому кутку помітив… ґудзик. Той самий ґудзик з її куртки. «
Я затис його в долоні. Звук, що вирвався назовні з мого горла, міг би перевернути землю…
Книга друга
Частина перша
Ліка
«Я померла 25 вересня 1997 року…
Кожного разу, коли згадую той день, закриваю обличчя долонями — навіть якщо в цей час перебуваю серед людей…
…Я їхала на вокзал із таким відчуттям, ніби мене відправили в космос. На пульті у водія виблискувала червона лампочка, не знаю, що це було — вогник лічильника чи магнітоли, — мені здавалося, що це мигтіння відраховує хвилини мого перебування на Землі. Підсвідомо я шукала можливості залишитися. Але в кишені лежав квиток, фарби з етюдником прибули на місце раніше за мене, погода була чудова й таксі їхало швидко.
У мене ще залишався час до потягу, я поблукала привокзальним майданом. І побачила те, що могло б змінити плани: «нашу» шафу у вітрині, на ній висіла табличка «Продається!» Я відчула неймовірне полегшення: привід було знайдено! Гроші в мене були, і я швидко оформила покупку. А тоді мені на думку спала «геніальна ідея»: буду вдома, а потім, перед твоїм приходом, заховаюсь у шафу. Ось такий сюрприз мав бути…
Далі? Я померла…
Я повернулася на вокзал, купила новий квиток і сіла в потяг…»
…В інституті її прозвали Лисиця. Через руде волосся та зелені очі.
Лисиця з'явилася увечері наступного дня після відкриття бієнале. У той час молоді художники та гості вечеряли, зібравшись біля великого мангалу і накритих на галявині фуршетних столиків. Неподалік камерний оркестр вигравав мелодії Вівальді. Метрів за сорок від імпровізованої вітальні стояли об'ємні брезентові павільйони з експозиціями, ще далі — намети для учасників. Іноземні гості та журналісти ночували в мальовничому готельному комплексі районного центру. За схилами гір на них чекали автобуси. Відвідувачі мали досить респектабельний вигляд порівняно з художньою братією. У сутінках білі сорочки чоловіків світилися, мов неонові. Легка музика, дзвін бокалів, приглушені голоси та чорна кошлата гора… Вона дихала, як жива, і скидалася на велетенського звіра, який заснув у країні ліліпутів.
Щойно шановна публіка разом із оркестром від'їхала — картина змінилася. На галявині лишилося осіб тридцять. Із магнітофона полинули зовсім інші звуки, на столах поряд із залишками шампанського з явилися пляшки горілки, в повітрі запахло «косячками», художники скупчилися біля ватри. У цю мить на галявині з'явилася вона.
— Погляньте, Лисиця! — Першим її помітив Птаха — худорлявий хлопець, який «у світі» іменувався Сашком. — Приїхала таки…
— Як завжди, у своєму репертуарі… — підхопила керамістка Віка. — Ніби з Місяця звалилася…
— Та годі тобі! Лисиця і в тундрі Лисиця! — сказав ще один їхній товариш — Влад. Жбурнувши недопалок у кущі, він підвівся назустріч дівчині, котра розгублено оглядалася довкола. — Піду зустріну нашу королеву, а то заблукає…
Лисиця була бліда, джинси до колін обліплені брудом, на загостреному обличчі застигла маска байдужості. її всадовили біля вогнища, хтось простягнув склянку з горілкою та шашлик на дерев'яній паличці. Лисиця мовчки випила, від чого Віка аж присвиснула, а вся компанія зайшлася реготом.
— Молодець! — сказав Птаха. — Наша людина. А то завжди поводишся, немов нерідна…
— А коли це вона тобі рідною була, дозвольте запитати? — єхидно посміхнулася Віка. — Лисиця — не нашого поля ягідка. З таким татусем. Ще й чоловік йому до пари. Так що спи, Птахо, спокійно.
— Може, косячок згорнути? — продовжував Птаха, не зваживши на слова подруги.
— Мовчить — отже, згоджується! — підвів риску Влад, протягуючи новоприбулій чергову сигаретку. Хлопці перезирнулися. Зависла пауза, під час якої Лисиця покірно зробила декілька затяжок.
— Ось воно, наше янголятко! — засміялася Віка. — Очевидно, дістало її подружнє життя!
Всі знову весело зареготали. Птаха долив горілки в склянку, яку Лисиця ще тримала в руці:
— Пий, дорогенька, вдома не наллють!
Підкоряючись команді, Лисиця зробила кілька ковтків, і Віка засунула їй до рота виноградинку. Влад сів поруч і обійняв дівчину за плечі:
— Ну ось і рум'янець з'явився! А то сидиш, немов забальзамована. Відвикла від компанії. Нічого, за пару днів зробимо з тебе людину!
— Прикид треба змінити, — критично зауважила Віка, — та й хаєр у тебе, як в інститутки. Слухай, а хочеш я тобі дреди заварганю?!
— Точно! — зрадів Птаха. — Вікуся у нас майстер по дредах. Давай, Лисице, зголошуйся! Татусь на вуха стане!
— Вирішено! — Віка підвелася з трави і потягла подругу за руку. — Пішли до намету! Дреди — це круто! Завтра на пленері будеш неперевершеною! Гайда!
Лисиця не пручалася. І це було дивно, незвично і діяло на приятелів збудливо. Веселою юрбою вони попрямували до намету. Об'єкт експерименту посадили в центрі на табуретку, самі розсілися на розкладачках, потягуючи пиво з бляшанок. Віка взялася до роботи. Спочатку залізним гребінцем густо начесала пасма, поки не утворилися щільні волосяні тромби. Процес був досить неприємним і болючим, але Лисиця сиділа тихо та слухняно, тільки голова її смикалася в різні боки, як у ляльки. Потім Віка дістала з рюкзака в'язальний гачок (вона завжди возила із собою нитки та плела з них на продаж ажурні капелюшки) й акуратно заправила волосинки, що залишилися, всередину дредів. У цей час Влад розплавив у бляшанці воскову свічку. І Віка швидкими та вмілими рухами втерла це вариво в кожну дредину. Лисиця сиділа із заплющеними очима, немов сонна. Запальничкою Віка обпалила зайві волосини й ще раз обробила пасма гачком.
Коли роботу було скінчено, за віконцем намету вже рожевів ранок, а втомлені спостерігачі відчайдушно хропли на своїх розкладачках.
О дев'ятій ранку наметове містечко остаточно прокинулося. До майданчика, що був облаштований під їдальню, сповзалися сонні митці, ставали в чергу до лотка із пивом. За годину всі мали вирушати на пленер у гори. Художники мали такий вигляд, ніби спали не роздягаючись. Особливо вирізнялась дівчина, котра приїхала вчора. Її неможливо було впізнати! Негритянські косички-преди стирчали довкола обличчя. Побачивши її, всі заапдодували. Хтось простягнув їй бляшанку з пивом, хтось зняв із плеча важкий етюдник. Після яєчні та міцної кави художники веселою юрбою посунули в гори. А там так само безладно розпорошилися у пошуках вигідних ракурсів.
— Послухай, — прошепотів Влад Віці, яка встановлювала етюдник на галявині, — ти помітила — Лисиця не промовила жодного слова… Чи це мені здається?
— Не переймайся, — відмахнулася Віка, — вона завжди мало говорила…
Обоє поглянули в бік Лисиці, яка розташувалася метрів за двадцять від них.
— Оце так так… — замислено промовив Влад. — Удома її в такому вигляді не впізнають. Ти з неї просто чудовисько зробила…
— А по-моєму, дуже добре! І голову мити не треба. Між іншим, такий зачісон у перукарні коштує не менше трьохсот гривень! А тут — на шару…
— Усе ж таки, мені здається, з нею щось не те…
— Давай працюй, психолог! — підбадьорила його Віка. — Та іншим не заважай! За пару годин іноземців примантулять — треба встигнути. Раптом щось куплять?!
…Осінній ранок у горах — щільне желе, прохолодна та прозора маса, яку, здавалося б, можна було тримати в руках, настільки смачним було повітря, настільки барвистим пейзаж, ніби зітканий з об'ємних вовняних ниток. А якщо відійти від того місця, де Лисиця механічними рухами розставила етюдник, та відштовхнутися від краю камінного майданчика — можна злетіти. І летіти довго — хвилини зо три — до кобальтової стрічки ріки, гаптованої золотими промінчиками. Навіть очам боляче дивитися на ці сліпучі спалахи. Річка теж здавалася вишитою між таких самих вишитих грубшими нитками ділянок лісу. Лисиця відклала пензель і взялася за мастихін: такий пейзаж треба виліплювати чистою фарбою! Раніше вона б ніколи не наважилася на таке. Але зараз вона виліплювала на полотні щось фантасмагоричне. До полудня з'ясувалося, що це буде її єдина картина, або ж треба буде їхати за фарбами в місто. Зачувши гонг, який скликав художників на обід, Лисиця витерла руки об джинси, і Віка виразно поглянула на Влада та покрутила пальцем біля скроні.
Пагорбами вже блукали групи вчорашніх гостей. Вони підходили до етюдників, нависали поза спинами малярів, обговорювали побачене. Дехто давав інтерв'ю.
— Чудово! — почула Лисиця за своїм плечем чоловічий голос. Власне, це слово прозвучало трохи інакше, з ледь помітним акцентом — «чью-до-во». — Ви маєте намір («нам'їр») це продати?
