— Агов, Лисице! До тебе звертаються! — гукнула Віка, помітивши, що подруга ніяк не реагує на репліку імпозантного пана, що наблизився до неї. Дівчина повільно обернулася. З усміхненого обличчя того зійшла широка «фірмова» посмішка. Він закляк хвилини на три.
— Вибачте… — вимовив нарешті і зробив кілька кроків назад, — вибачте…
Ще кілька секунд постояв за її спиною. Потім рішуче дістав із портмоне білу пластикову картку:
— Вибачте, що ще раз турбую… Я із задоволенням подивився б й інші ваші роботи. Я хочу їх купити. Ось моя візитівка. Будь ласка, візьміть. Я буду у вашій країні ще рік-півтора й зможу в будь-який час приїхати до вас у майстерню. Тут — мої координати, мобільний телефон…
Лисиця механічним рухом засунула картку в кишеню.
«За кілька днів до закінчення бієнале вночі я тихо вислизнула з намету. Спала я увесь час не роздягаючись, речей у мене не було. Треба було негайно тікати — від цих наметів, від запаху фарби та алкоголю, від незрозумілих слів і вчинків якихось невідомих мені людей.
Я полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим яскравіше відчувала — це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в суцільній темряві. Мені здається, що я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, поки запах наметового містечка не припинив мучити мене. На крутих схилах я вгрузала руками в землю й відчувала, що вона рухома й жива. Я йшла, доки над верхівками сосон не затріпотіли рожеві стрічки ранку. Вони розширювалися, розгорталися й спадали на гори та ліс широкими завісами. Я хотіла пити й нахилилася над джерелом, побачила на його дні ціле підводне містечко — яйця, що повідкладали бабки, п'явок, слимаків… Потім нагребла на себе листя й проспала до наступного ранку. А вночі знову рушила в дорогу.
Якби зараз мене запитали, куди я йшла, — я б не змогла відповісти. Дряпалася на гору, спускалася в долину й знову підіймалася. Тут мені не було так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла…
Осінь висіла в синьому просторі, як легка батистова хустка. Час від часу вітерець здіймав її, і на мить у барвистій природі відкривалася інша картина: вона була блідіша за попередню, із сивою памороззю, що поволі насувалася на гори. Скільки йшла, як опинилася біля маленького, розкиданого колодою карт села, — не знаю. З пагорба побачила хати, деякі — порожні, як зіниці сліпця, магазин із вивіскою «Сільпо», криниця посеред дороги…
Хати стояли на великій відстані одна від одної й не були огороджені парканами. Я підійшла досить близько до останньої, що розміщувалася вище за інших, притулилася спиною до якоїсь будівлі (мабуть, то був хлів або курятник) й сповзла донизу. Спиною відчувала тепло дерева, сонце омивало моє обличчя, ніби я занурила його в теплу воду. Ніг я не відчувала. Всередині все вібрувало, ніби я увесь час напружено йшла по канату.
Це було дивне відчуття, не зовсім людське, але воно приносило полегшення. Людську мову я сприймала, як неорганізований потік звуків, проте кожен порух природи, як-от — дзюркіт джерела, шелест листя, перегук пташок, таємничий рокіт лісу та гір — був зрозумілим. Я керувалася лише інстинктами, і це було так просто. Спати, їсти, дихати, йти, сидіти й всотувати в себе сонячні промені, знову йти… Усе це замінило думки, адже думки могли мене вбити. Біля теплої стіни я задрімала, але чуттєво, по-звірячому. Вухо перетворилося на локатор й уловлювало найменші звуки. Здавалося, я чула, як десь вдалині дзижчить бджола…
Почула, як всередині хати рипнуло ліжко, заскрипіли дошки, зачовгали ноги по дерев'яній підлозі. За кілька хвилин наді мною схилилася бабця, одягнута в довгу темно-синю спідницю із дрібними червоними квіточками, з-під її грубої коричневої хустини виглядала інша — біла й тонка, зворушливо підгорнута біля скронь. Бабуся стояла, схрестивши руки на животі, та із подивом дивилася на мене.
— Хто ти є? — нарешті спитала вона. — Не розберу, хлопець ти чи дівка?
Відповідати мені було нудно, втома скувала язик. Слова не мали для мене жодного значення.
— Де ж ти ходило? — знову запитала стара, розглядаючи мій брудний одяг. — їсти хочеш?
Вона витягла з кишені біле яйце і простягнула мені. Яйце було ще теплим. Я вхопила його, роздушивши в долонях, і жадібно висмоктала рідину зі шкаралущі. Якщо б воно навіть впало на землю, я могла б злизати його, як це роблять коти чи собаки…
— Йой, Божечки! — сплеснула руками старенька і втупилася в мене співчутливим поглядом. — Куди ж ти йдеш? Дім у тебе є? Що ж ти так дивишся? Немає? Ти сирота? Що ж з тобою робити?… Он одяг у тебе геть порваний… Листя в голові… Що ж із тобою робити?
Я дивилася на неї. Після яйця, смак якого я навіть не відчула, мені по-справжньому закортіло їсти. На їжу треба заробити. Я помітила на подвір'ї порожнє відро. У відрах носять воду, це я пам'ятала. Криниця була за кілька метрів від хати. Я встала, взяла відро й показала пальцем на криницю, а потім — знову на відро, аби бабця не подумала, що я хочу його вкрасти.
Я ніколи не діставала воду з криниці, але все зробила правильно: причепила відро до гака, спустила його вниз, а потім довго — цілу вічність — крутила ручку, поки відро опинилося нагорі. Не втримавшись, припала до води й випила так багато, що довелося знову опускати відро вниз.
Я ледь дотягла відро до хати й поставила біля порога. Старенька сіла біля нього й проворно почала лущити кукурудзу. Поруч стояв великий казан із буряками. З одного, ніби з мертвого тіла, стирчав ніж.
— Дякую, дитино, — сказала вона й кивнула на казан, — ось ще треба буряка нарізати для свиней. Сама нічого не встигаю… Та чи можна тобі ніж давати в руки? Хто тебе зна…
Я витягла встромленого ножа, сіла поруч й почала нарізати буряк.
…Ось так я лишилася в цьому загубленому посеред гір, напіввимерлому селі. Старенька мешкала сама, діти давно роз'їхалися, чоловік помер кілька років тому.
— Якщо тобі нема куди йти, — сказала вона, — живи в мене. Допомагатимеш поратися у господарстві. Мені самій вже тяжко. Я тебе годуватиму. Спати можеш на веранді. А далі подивимось…
Увечері, після того як я вирубала сухі стебла кукурудзи, бабця дала мені тарілку з козячим сиром та склянку молока.
— Що ж, тепер ходімо до хати. Покажу тобі твоє місце.
Вона повела мене всередину.
— Ляжеш оту-то, — вказала на низький тапчан, що стояв у кутку просторої скляної веранди, — тут є ковдра, подушка. Завтра, якщо захочеш, поведу тебе до лазні. Щоправда, лазня у нас працює раз на місяць, але Яківна, завідувачка, моя подруга. Затопить. Усе, спи. Я теж піду. Завтра займемося садом.
Вона щільно зачинила за собою двері, і я залишилася в темряві. Сиділа й дивилася за широке тьмяне скло, за яким дивовижними й фантасмагоричними візерунками вимальовувалися покручені стовбури старих дерев. Я ще вранці помітила з протилежного боку хати великий сад, у якому, ніби різнокольорові ліхтарі, висять жовті груші, червоні яблука та лілові сливи. Внизу, біля інших хат, врожай було вже зібрано. Я лягла на тапчан не роздягаючись, із задоволенням випростала втомлені ноги. Тепер, змінивши ракурс, я бачила над собою темне небо, в якому, ніби риба в сітці, пульсували зірки. Вони водили танок, наближалися й віддалялися, то випускаючи свої довгі щупальця, то згортаючись у сяйливий м'ячик. У суцільній тиші було чутно, як хата наповнюється нічними звуками, дерев'яні стіни веранди потріскували, холонучи, десь нагорі шурхотіли миші, час від часу в саду падали яблука. На веранді духмяно пахли сухі трави, на розстелених старих газетах лежали горіхи, зі стін звисали низки грибів. Я всотували звуки й запахи, мов губка. Вони були новими, незвичайними та цілющими, як ліки. Я навіть змогла вдихнути на повні груди — вони були немов забиті голками.
…Зірки наблизилися до самого вікна і притислися до нього, розплющилися, немов веселі дитячі обличчя. Я ще не могла посміхатися. Просто махнула їм рукою й заплющила очі…
Ранок просочився на веранду тоненькою молочною цівкою. Сад стояв по коліна в тумані, який повільно спадав усе нижче й всотувався в землю, роблячи її м'якою та вологою. Я розплющила очі й побачила перед собою ту саму картину, що й учора: старенька стояла наді мною. Але тепер вона тримала в руці кухоль із молоком та тарілку з налисниками — трикутними млинцями із сиром, жовтими від справжньої домашньої олії та яєць.
Помітивши, що я прокинулася, бабця обережно поставила всю цю розкіш на поламаний стілець.
— Ось, поїси і виходь у сад. Будемо яблука знімати. Вже час.
Добре, що вона пішла, адже я накинулася на млинці, як вовк, а ще ледь не захлинулася молоком.
Ані одягатися, ані розчісуватися потреби не було. Я вийшла до саду через двері веранди й завмерла в захопленні: таких плодів я ще ніколи не бачила! Віття дерев гнулося аж до землі під тягарем величезних яблук. Плоди були «щокатими» і нагадували голівки вгодованих херувимів. Стара принесла цілу купу плетених кошиків і розставила їх під деревами. Я зрозуміла, чому вона сказала «знімати» яблука — вони були такі соковиті, що брати їх треба було обережно, адже сік так і бризкав із них при найменшому доторку. Віття дерев, вивільнившись від свого тягаря, злітало догори й вдячно кивало своїми кронами.
Після яблук настала черга слив. Таких же соковитих, величезних, неймовірних. Здавалося, вони були припорошені срібним пилом. Варто було стерти його, як слива спалахувала в руці ліловим ліхтариком. Сливи були солодкі, як мед. Ні, солодші за мед… Я намагалася працювати швидко, але старенька завжди випереджала мене. Вона обробляла два дерева, я ледь закінчувала одне. Повні кошики ми відносили на веранду та висипали у велике алюмінієве корито, їх ще треба було протерти і розікласти. Яблука ми сортували на три частини: ті, що не встигли перезріти, висипали до погреба, побиті нарізали та розкладали на підвіконнях по всій хаті, а деякі старенька відбирала, аби зробити сік.
Працювали майже до вечора. Коли я оглянула сад, побачила, що в ньому немає більше фарб — ми роздягай його вщент. У ньому оселилася осінь. Тільки скраю височіла самотня айва. Я показала на неї, але стара махнула рукою:
— Ця може стояти до листопада. Солодша буде.
Коли нарешті ми зайшли в хату, мені здалося, що я потрапила до раю — скрізь лежали фрукти, голова йшла обертом від їхнього запаху.
— Зараз я схожу до сільпо, — сказала стара, — а ти відпочинь. Видно, що працювати ти не звикла. Та й не треба тобі селом вештатись — у нас скрізь вуха та очі. Ще скажуть, що я наймичку взяла…
Вона, здається, зовсім не втомилася. Зняла фартух і швидко пішла вниз стежкою, що вела до центру села.
Я залишилася сама, сіла біля вікна і втупилася в айву. На кожній чорній гілці висіло по п'ять-сім жовтих ліхтариків. Вітерець здіймав легку марлеву завісу над прочиненими дверима. У них зазирнула руда курка, голосно квокчучи, ніби висловлюючи своє незадоволення світом, маленьке кошеня стрибнуло мені на коліна і, відчайдушно замуркотівши, тицьнулося прохолодним носом у долоні, вимагаючи пестощів. На газовій плиті щось булькало у великій каструлі. Можливо, подруга тої рудої курки… Я подумала: «ай-ва…»
Я не розуміла (о, до цього було ще досить далеко!), що якийсь новий, невідомий раніше сенс може увійти в життя лише від того, що спостерігаєш за садом. Просто щоденно дивишся за вікно на дерева. Я ще ніколи не бачила, як одна пора року змінюється іншою. А тут, у цьому маленькому селищі, відгородженому від світу горами, уперше побачила справжнє диво. Ще вчора в саду було літо, обважніле від плодів, насичене всіма фарбами, а сьогодні він уже стояв чистесенький і прозорий, ніби операційна або зал перед балом, а назавтра, розплющивши очі, я побачила, як у цей порожній чистий простір увійшла зима. Вона була ледь помітною — легка тінь майнула серед оголених стовбурів. Але цього було достатньо для того, щоб відчути її прохолодне дихання. Попереду ще був довгий період міжсезоння, але, присягаюся, три пори року, ніби в кіно, відбилися у вікні веранди за один день! Чи помітила б я це раніше? Навряд… Щось сталося не тільки з моїм слухом і голосом, а й із зором. Усе загострилося, й те, на що раніше не звертала уваги, поставало переді мною, як одкровення та відкриття. А сенс людських стосунків було втрачено. Сенс — вогник, що блимає в темряві. Запалюється несподівано й так само раптово згасає. Коли він маячить вдалині — ми рухаємося, радіємо, відчуваємо смак, прагнемо дійти до нього, вхопити, втримати. Коли він згасає — усе вмирає разом із ним. Перше місце посідають фізіологічні потреби організму. Часом здається, що життя стає легшим та простішим. Але й… жахливішим. Цей період темряви та байдужості призводить до божевілля або до безладу. І якщо він триває довго, людина деградує або… або стає циніком. Цинік-жебрак — це закінчений злодій, цинік-багатій — механізм для задоволення потреб.
