Я скулилась. Евка відкрила портфель.
— Цього разу я намагалася не забувати про рекомендовану дозу шаленства. Тільки одна краплинка. Отже, так. Спочатку в коридорі лунають кроки. Десь віддалік неприємні звуки: крики, плач дитини, виття пса тощо. Чуємо скрего тання ключа в замку. Двері прочиняються, і ми врешті бачимо головну героїню: а властиво, тільки її руку, яка стискає пачку «Чокліти». Жінка зачиняє двері, звуки моментально стихають. Кладе коробку на стіл. Жодного музичного супроводу, тільки голосне швидке биття серця. Жінка нервовим рухом витягає пакетик із шоколадом, відвертається і вмикає чайник. Нетерпляче розриває пакетик, висипає його вміст до горнятка. Чутно ще швидше биття серця. Заливає шоколад водою. Розмішує. Чутно голосне ковтання слини. Крупним планом — повні сексуальні губи, нафарбовані помадою шоколадного кольору. Жінка облизується й підносить горнятко. Ковтає. Серце уповільнює ритм, б'ється тепер поволі, спокійно. І це все.
— А друга ідея?
— Її немає.
— Гресь придумав десять сценаріїв, а ти тільки один?
— Ти вважаєш, що треба продукувати до нестями, бо кількість переходить у якість? — виклично відповіла Евка.
— Якщо ти більше нічого не маєш, можеш собі йти. До побачення, — кинув Борис.
Евка підвелась. Я також. І це був останній день нашої праці в «Копальні».
— Я вже думала, що ти поділиш долю чоловіка королеви Вікторії, — обізвалась Евка звідкись із-під ковдри.
— А що з ним трапилось?
— Він помер від тифу, бо при дворі зволікали з опалювальним сезоном. Принаймні так стверджує Бідвел. Коли Вікторія врешті зглянулася, було вже запізно. Чого ти, Йолю, плачеш?
Я глянула на Йольку. Вона витирала щоки гігієнічною хустинкою.
— Що трапилось, Йоланто?
— Щось із Віктором? — здогадалась Евка.
Йолька кивнула.
— Я не хотіла вас засмучувати, бо ви і без мене маєте купу проблем. Та «Копальня», відсутність хлопців і взагалі. Але коли Ева згадала про Вікторію, щось у мені обірвалось.
— Аж так погано? — розхвилювалась я. В Йольці нечасто щось обривається. Правду кажучи, це вперше.
— Віктор пішов. Учора ввечері. Він усе мені розповів, щиро. Навіть не вимагав повернути обручку.
— То весілля не буде? — запитала я.
— А ти бачиш іншу можливість? — заревіла Йолька. — Якщо він уже місяць зустрічається з Госею?
— Тією секретаркою? — запитала Евка. — А що ж із кредитом? Що із сукнею, квітами і всім іншим?
— Може, Гося у тебе їх відкупить?
— Малино!!! — гаркнула Евка.
— Я тільки пожартувала. Заради підняття настрою.
Йолька прокоментувала мої спроби, витягши наступну хустинку.
— Що з коштами? — повторила своє запитання Евка.
— Віктор обіцяв відшкодувати всі витрати. Він такий!
— Який? — знетямилась Евка. — Та це ж, мабуть, нормально, що він понесе збитки. Хто має платити, твої батьки? Досить, що ти вплутала їх у той кредит.
— Ти намагаєшся мене цим розрадити? — поцікавилась Йолька.
— Ні. Я просто уточнюю факти. Віктор не робить нічого виняткового. Це нормально, що він розплачується за свій вчинок.
— То покажи мені інших, які погоджуються розплачуватися. Ну покажи! — крикнула Йолька. — Рафал навіть не запитав Малину, як вона почувалася після розриву. Зайшов тільки забрати обручку. Анчин Пйотрек просто виставив її валізки за двері. Вона мусила ночувати в мене. Твій Анджей повідомив тебе про розрив телефоном, бо боявся сцени. Вразливий. Один тільки Віктор поводився на рівні.
— Тобто як? — запитала я. — Що він конкретно тобі сказав?
— Прийшов учора приблизно о сьомій тридцять, — почала свою оповідь Йолька. — Так, незадовго до новин. Приніс квіти.
— Піжон, — озвалась Евка.
— Приніс квіти, — з натиском повторила Йолька, — і сказав, що ми повинні серйозно поговорити. Я зразу відчула, що тут щось не так, але взяла себе в руки. Запарила чай, принесла пиріг.
— Домашня атмосфера, — підсумувала Евка.
— Віктор з'їв два шматки, а потім перейшов до суті. Зізнався, що вже місяць бачиться з Гоською. Що закоханий, принаймні йому так здається. Сказав, що це сильніше від нього і що він нарешті зрозумів…
— … що таке справжнє життя, — закінчила Евка. — Повів свіжого вітру на великій весняній луці.
— Він ужив саме ці слова, — здивувалась Йолька.
— А він часом не згадував про кров, що кружляє в його жилах?
— Згадував, і зрештою заявив, що в такій ситуації треба відмінити наше весілля.
— А ти?
— Сказала, щоб він не робив похапливих рухів. Мені болить його зрада, але це ще не привід для розірвання заручин. Ми разом уже кілька років. Добре знайомі, пасуємо одне до одного, шкода нищити все це через якусь там інтрижку.
— Боже, Йолько, — покрутила головою Евка. — Ні краплі гідності.
— Гідність гарно виглядає в мексиканському серіалі. У житті спрацьовує прагматизм.
— Віктор, імовірно, має іншу думку. Йолька підтвердила і знову зарюмсала.
— Він сказав, що був зі мною, бо думав, що більше не закохається. Змирився з тим, що на нього в житті вже нічого не чекає. Зробив ставку на стабільність і безпеку. Але коли зустрів Госю…
— … щось відтануло в його заледенілому серці?
— Ево, звідки ти все це знаєш?
— Це велика таємниця. Колись я вам її розкрию.
Запала тиша, яку переривало Йольчине хлипання.
— Шкода, що все вийшло на яв тільки тепер, — прошептала Евка, потираючи чоло, мовби чимось заклопотана.
— Шкода, що це взагалі вийшло на яв, — зітхнула Йолька.
— Що ти тепер робитимеш? — запитала я.
— Не знаю. Я геть розгублена. Намагаюся знайти якесь пояснення. У чому моя провина? Що я зробила не так? І чим я на це заслужила?
— Ти говориш, як деякі хворі на рак, — форкнула Евка. — Такі речі просто стаються. Хтось потрапляє під трамвай, а хтось виграє в тоталізатор. Тут немає ні провини, ні заслуги.
— Я не вірю. Мусив бути якийсь привід. Я вже й сама не знаю. Може, все через те, що я приятелюю з вами?
Нам відібрало мову, тоді Йолька пояснила:
— Може, ваше невезіння перейшло на мене? Хіба ви не чули, що є люди, котрі мають у собі негативну енергію. Приносять нещастя собі та іншим.
— У мене немає слів, Йолько. Ти віриш у такі речі?
— Я тільки замислилася. Просто не можу зрозуміти. Я так стараюся. Нікому не роблю кривди. Чому мені не щастить? Адже має бути якесь пояснення.
— Може, ти надто до нього підлещувалась?
— Я намагалася дотримуватися здорових пропорцій. Домашня атмосфера і щіпка хвилюючої жіночості.
Я придивилася до Йольки. Про яку там щіпку мова?
— У чому полягала та щіпка хвилюючої жіночості?
— Ну, розумієте… — почервоніла Йолька. — Деколи я не носила бюстгальтер. І, і… я маю на стегні витатуювану трояндочку. Спеціально для нього.
— Крапля шаленства, — кивнула Евка.
— Але, мабуть, не завелика? — злякалась Йолька.
— В самий раз, щоб працювати в «Копальні».
І хто це говорить? Свіжоспечений психолог?
— Чому б і ні? А коли?
— Зараз. Я записалася на сеанс. Ми можемо прийти всі троє.
— Класно, я дзвоню до Евки.
Через годину.
— Доброго дня. Ми до Касандри. Ворожки.
— Інтерпретатора майбутнього, — виправила мене Касандра, непоказна худа жінка середнього віку. — Прошу заходити.
Ми зайшли до кімнати, захаращеної дрібничками аж до люстри. Яку бабусі. Невже всі ворожки мають такий гармидер?
— Сідайте тут, поряд, — указала вона на канапу, повну гаптованих подушечок, сплячих котів і плюшевих ведмедиків. — Або ні. Я відчуваю недобру вібрацію, коли ви отак разом сидите.
