— Богусю, — виправилась я. — І щоб ви ніколи не шкодували про своє рішення.
— Я теж собі цього бажаю.
— Любі! — урвала нашу балачку мама. — Годі, годі, запрошую до столу.
Ми повсідалися і напихаємось.
— Розкішний борщ, — похвалив Губка. — А «вушка»? Поема. Певно, ти з ними намордувалася.
— Я роками відпрацьовувала відповідну техніку.
— А всі ті голубці, коропи, пироги.
— Мені трохи допомагала мама, але Малину я не могла ні до чого залучити. Не знаю, як вона колись даватиме раду з хатою і двома дітьми. Готування, прибирання, кашки, батьківські збори, скирти прання, влаштувати свято, попрасувати чоловікові сорочку.
— На щастя, наразі мені це не загрожує, — озвалась я з-над тарілки з «вушками». — Я навіть не маю нареченого.
— Я мушу тим заопікуватися, — пообіцяла мама. — І зроблю це, щойно ми з Богусем одружимося.
Чудова перспектива. На щастя, весілля тільки за півроку. Ще може трапитись усе, що завгодно.
— Цієї ти, мабуть, не одягнеш, — висловила свою думку Евка. — В неї викот до пупка. Тебе продує до кісток.
— Не можу ж я йти у светрі!
— А чому б і ні? Хто побачить, що в тебе під плащем?
— Буде стільки народу, телебачення.
— Роби, як знаєш, Малино, а я одягаю гольф і куртку. Вона принаймні не промокне від шампанського. Де ти маєш зустрітися з отим своїм Кілґором?
— Під «Джек-потом», з боку Ставковської, пів на одинадцяту.
— Хвилюєшся?
— Зовсім ні, ну, може, трохи… дуже.
— Ми будемо за вами спостерігати, — обіцяла вона. — Нічого лихого не станеться.
— Якнайбільше, то я наїмся сорому у вас на очах, — буркнула я. — Тепер шкодую, що з ним домовилась.
А може, не йти? Зостатися собі вдома, переглянути за-бойні фільми, випити шампанського з телеведучими?
— Найгірше, що я не знаю, чого чекати.
— Ти хотіла сказати «кого», — виправила Евка.
— Я вже не певна, чи це людська істота. Ви з Лешеком намололи стільки дурниць.
— Бо ми турбуємось. Ти так останнім часом від усіх дистанціюєшся. Зникаєш на цілі години.
Дивно, що хтось це помітив. І до того ж турбується. В сумі це приємне відчуття.
Зараз виходимо.
— Я починаю шкодувати, що ми не причепили до тебе підслуховку, — серйозним голосом сказав Томек.
— А я починаю шкодувати, що про все вам розповіла!
— Малино, не переймайся так, — поплескала мене по плечі Евка.
— Легко сказати. Ви будете там стовбичити, як стерв'ятники, чекаючи на розвагу.
— Новий рік, усміхнися.
Я усміхнулася самими губами.
— Забагато сторожкості в очах, — оцінив Томек. — Спробуй ще раз. Трохи ліпше, хоч і надалі офіційно. Додай трохи розкутості. О'кей. І так тримати.
Щойно десята, а Ринок роїться від людей. Десь серед них чаїться Кілґор учорній перуці. Але спочатку ми мусимо знайти Йольку і решту товариства.
— Он вони там стоять, — показала пальцем Евка. — Бачите Лешека? А поряд Міґель.
Ми наблизились. Уся компанія вже легко порожевіла від морозу й гарячого пива. Йолька в білявих кучериках і в до болю обтислих стегнівках.
— Привіт, Йолю!
— Тепер Джоль. Чому в Малини такий вираз обличчя? — встигла запитати Йолька і кинулась Евці на шию.
Тим часом я віталася з Міґелем. Він виглядав ідентично своїй фотці, тільки що замість стрінґів мав на собі сапфіровий комбінезон. Міцна засмага, кульчик у вусі, на волоссі два літри гелю з блискітками. Головне, що він влаштовує Лешека.
— Holа, Малино, — тепло всміхнувся він.
— Holа, Міґелю. — Це все, що я знаю по-іспанськи, тож час перейти на англійську. Ми трохи побалакали, але нас зразу обірвав Яспер.
— Ти не привітаєшся з колишнім шефом? — простягнув він до мене свої великі, як лопати, лапи. Ми залишили взірцеву половинку й перекинулися парою речень. Новий рік не сприяє довгим балачкам. Лапа, обійми, дві цьомки, широка усмішка і до наступного. Врешті дійшло до Йольки.
— Як там гепарди? — запитала я.
— Ти про Яспера? — здогадалась Йолька. — Малино, він фан-тас-тичний! Як подумаю, що я могла вийти за Віктора… Я так тобі вдячна. Тільки тепер розумію, що значить справжнє життя. Я просто відчуваю…
— …повів весняного вітру, так? — завершили хором ми з Евкою.
Десята тридцять. Пора одягти рожеву перуку.
— Малино, ми поряд, — крикнула Евка, а Томек показав, що тримає за мене кулаки.
Добре, я поволі суну й розглядаюся навкруги. Чорної перуки ніде немає. Є блакитні, сріблясті, білі. Мене оминають люди в масках і в капелюхах чорнокнижника. Усміхнені дівчата з причіпним ангельським волоссям. Отам ліворуч якась горила, поряд русалка Амелька. А Кілґора немає. Він, напевно, передумав. Чого я бовванію в тій ідіотській перуці? Стрімко стягнула її з голови. Разом зі шпильками. Зараза. Стільки намордувалася, щоб їх застромити. Все до дупи! Хай чорти візьмуть такий Новий рік! Повертаюся до хати!
— Малинко, — зненацька почула над вухом. Нарешті Кілґор!
— Я запізнилася, — почала я. — Вальдек???
— Веселих свят! — ми плеснули долонею до долоні. — Я бачив тебе з друзями. Хотів підійти, щоб привітатися, а ти раптом витягла з торби рожеве опудало, натягла на голову і сунеш у мій бік. Ви, певно, бавитесь у «фанти»?
— Що? — не допетрала я. — А, можна сказати і так.
— Малино, хто та краля в зеленому плащі? Ну та, чорна, з таким поглядом, ніби голодна?
— Ах, та, — врешті збагнула я. — Це Анка. Вона малює персонажів до комп'ютерних ігор. Наприклад, до «Fire, fire, fire!»
— Чесно? — втішився Вальдек. — Та це ж одна з найкрутіших забавок! Яка анімація! А вояки, бачила б ти їхню зброю! Малино, ти не познайомила б мене з нею?
— Ходімо, — потягла я його за рукав. Кілґор уже все одно не прийде.
Ми підійшли до наших. Вальдек тримався позаду. Чекав, поки його представлять.
— Це він? Симпатяга, — шепнула Анка.
— Ти теж йому подобаєшся. І це не він, — докинула я. — Хоче з тобою познайомитися. Вальдек, ну ходи. Це Анка.
— Вальдемар Цибуля, — вклонився Вальдек. Ухопив Анку за руку і присмоктався губами до її ангорової рукавички.
— Мені дуже приємно, — Анка затріпотіла повіками, аж посипалися блискітки, й окинула Вальдека голодним поглядом. Вальдек відповів їй таким самим. Вони втуплювалися б так одне в одного годинами поспіль, якби не моє втручання.
— Ти мусиш познайомитися з рештою, — шарпнула я його за шалик. — Йолька, тобто Джоль, Яспер, її чоловік, Лешек і Міґель, — Вальдек тактовно не прокоментував. — Евку ти знаєш. А це її хлопець, Томек.
— Ми знайомі, — простягнув йому долоню Вальдек.
— З тренажерного залу, — додав Томек.
— То що, ходімо під сцену? — запропонував Лешек. — Зараз почнеться концерт.
Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.
— Евко, він там, — шепнула я, щоб інші не почули. — Кілґор.
— Я бачу.
— Я маю підійти?
— Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.
— Я зараз повернуся, — запевнила я. — Не кажи іншим.
— У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:
— А де Малина?
— Рушила стежиною Білого Кролика, — почула я і була вже на Шевській.
Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки. Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за ним і запитала:
— Кілґоре?
Він обернувся, зиркнув на рожеву перуку, яку я стискала в руці.
