— Ви не зрозуміли, — дівчина поправила окуляри. — Я просила прізвища авторів, які займаються лікуванням наркоманії.
— Авторів? Теж не знаю…
— Позавчора… ви згадували одного психолога, котрий пише на цю тему.
— Воннеґут? — запитала я для певності.
— Власне, — втішилася та.
— Але він не є психологом.
— Ні? — здивувалася шатенка.
— Справді ні? — пожартувала Йолька.
— Знаєте, що мене доконало? Що та мала й справді відмінниця.
— Вони, мабуть, нічого не читають.
— Читають, — спростував Лешек, — конспекти лекцій, щоденники Леонардо Ді Капріо й десятки порадників про те, як заробити сто мільйонів, використати енергію космосу, масово притягати чоловіків чи жінок.
— Ми нарікаємо, як старі тітки.
— Мене прошу виключити з кола тіток. Я саме переживаю перший курс університету, разом із Томеком.
— Він молодший від Евки на сім років, — поінформував Йольку Лешек.
— Супер! — захопилась Йолька. — Ти будеш довше ходити на вечірки.
А ще два роки тому Йолька виголосила мені таку проповідь.
— Малино! Я хотіла з тобою серйозно поговорити, — почала вона, попередньо замкнувши двері своєї кімнати. — Знаєш, на яку тему?
— Мабуть, здогадуюся. — Тиждень тому я зізналася, що кручу з хлопцем, на два роки молодшим від себе. — Про Ігоря?
— Саме про нього. А радше про різницю у віці, яка вас розділяє.
— Розділяє? Це тільки два роки.
— Це аж два роки, — загриміла Йолька. — Коли він буде двадцятисемирічним немовлям, ти будеш підтоптаною жінкою середнього віку.
— Ти що, жартуєш? Еллі Макбіл тридцять, а вона анітрохи не виглядає на жінку середнього віку.
— Це освітлення й каліфорнійське повітря. У нас у Кракові такого немає.
— То що мені робити? — розпачливо запитала я.
— Я не можу нічого тобі диктувати.
— Я тільки прошу поради!
— Ані радити. Ти сама мусиш дійти рішення. Скажу лише одне. Віктор старший від мене на рік, а я все одно відчуваю небезпеку. Бо коли він буде блискучим сорокарічним адвокатом, я буду…
— Тридцятидев'ятирічною бабцею, — закінчила я.
Нічого дивного, що я рідко зізнавалася Йольці про молодших хлопців. Евка тримала Томека в таємниці аж дотепер. А тут маєш. Єдина реакція — це повний ентузіазму вигук.
— Я деколи трохи непокоюся, — тягнула Евка. — Думаю про те, що буде колись. За кілька років.
— Що буде? Плюнь на це, — порадила Йолька. — Може, вже нічого не буде.
— Так буде романтичніше, — сказав мені по телефону Яспер. — Тільки ми, море й вітер. Ми надішлемо вам фотки.
— Що вони сказали? — допитувався Лешек.
— Пришлють фотки.
— Халепа, а я запросив на це весілля Міґеля. Треба до нього потелефонувати. Попередити.
— Старий, яка турбота, — озвалась Евка.
— Звісно. Про половинку треба турбуватися. Іншої вже не буде.
— Звідки ти знаєш, що вона справжня, а не ситуативна чи там моделінова?
— Бо я нічого не мушу змінювати, а поза тим, вона пасує до кожної ситуації, пори року й обставин.
— Маєш його знімок? — зацікавилась я.
— Ясно, я завжди ношу його в гаманці. Він не найкращої якості, але навіть на ньому видно, яким хлопцем є Міґель. Сама подивись.
Я взяла в руки фотку завбільшки з сигаретну пачку. Здається, пляж. А на ньому усміхнений кошлатий брюнет у сапфірових стрінґах і з величезною кількістю гелю на кучерявому волоссі.
— О, пані Малинко! — зрадів він, побачивши мене.
— Тільки не «пані». Досить, що я щодня чую це від студентів. — Я окинула його поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — 3 тебе вийшов класний хлопець. Такі м'язи ростуть самі?
— Ні, треба допомагати їм у «качалці». А надто, коли людина має схильність до повноти, — зітхнув він, а потім теж окинув мене поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — Пані, тобто Малино, ти теж незле виглядаєш. Три роки тому в тебе, здається, були менші очі та губи.
— Я змінила макіяж, — пояснила я. Про ніс він не мусить знати. — А як там твої зуби?
— І далі воюю з карієсом, але вже не так запекло, як колись. Завдяки Евці.
— Це схвально.
— Евіта казала, що ви мешкаєте разом. Класно, посидимо втрьох…
— Не посидимо, бо я мушу йти. Маю важливу справу, — збрехала я.
Куди може піти самотній, нікому не потрібний педагог, аспірант? Звісно, до універу. Посиджу за комп'ютером, підготуюся до семінару. Може, завершити статтю? Невже саме так починається наукова кар'єра?
— Хто там? Ти? Знаєш, котра година?
— Восьма ранку. Я боялася, що пізніше тебе не застану. А я хочу побалакати і закрити ту справу з кіно.
— Ти хочеш зараз піти до кіно? — не зрозумів Вальдек.
— Ні. Ти відчиниш, чи ми так і будемо спілкуватися крізь замкову щілину?
— Зараз, я щось накину. Почекаєш хвилинку?
Я почекала. Він нарешті відчинив, у самих штанях і золотому ланцюзі на грудях.
— Перепрошую за бардак, але ти ж знаєш, як воно буває.
— Готуєшся до змагань?
— Ну.
Хвилину ми мовчали. Я непомітно роздивлялася кімнатою. Ліжко застелене чимось схожим на плед. Стіл завалений дисками. На полиці кілька «Плейбоїв» і компакти з іграми. Біля крісла гирі та еспандер. Зі стіни страшить великий плакат Брітні Спірс.
— Любиш Брітні? — «З чогось треба починати».
— Може бути, — покивав він, — але волію Дженніфер Лопес. Знаєш, ти до неї подібна!
— Я? — «Як добре почути зранку щось приємне». Дженніфер — це латиноамериканська секс-бомба. Довге темне волосся, повні губи й виразний погляд.
— Ну. Фігурою. — «Бляха, я знову розкабаніла в стегнах, мабуть, тому, що постійно сиджу над книжкою».
Знову тиша. Про що б то ще поговорити, доки перейду до суті?
— Як вам тут живеться? — змінила я тему.
— Добре.
Тиша.
— А як в інституті? — зробила я останню спробу.
— Це що, якесь інтерв'ю? — здивувався Вальдек. — Книжку про мене пишеш, чи що?
— Я питала з ввічливості.
— А, якщо з ввічливості, то нехай буде. До сесії ще далеко.
