— Розумієш, я об'їхав шмат світу, відвідав Північну Америку, Індію, Нову Зеландію. А тут ніколи не був, — він перепрошувально всміхнувся. — Подумав, що зрештою мушу побачити, хто це нам отруює Балтику, вбиває безборонних медуз.
— Ви, скандинави, такі ніби екологи, а до китів не маєте жалю.
— Це не ми, це норвежці. Два різних народи, як росіяни й поляки. Ніби слов'яни, а скільки різниці! Візьмімо, приміром, алкоголь. Пересічний росіянин п'є більше.
— Але світовий рекорд за нами, — похвалилась я.
— Я чув.
— Що ти ще знаєш про Польщу?
— Небагато. Самі гасла з енциклопедії: Шопен, Валенса, полонез, Сенкевич, Кєсльовський. Ну і, звісно, папа, квашені огірки й польська шинка. Це, мабуть, усе.
— Зовсім не мало. Я не знаю стільки про Данію.
— А що ти знаєш?
— Що? — замислилась я. — Андерсен, Гамлет. Звісно, Ларс фон Трієр і банди Ольсена. Хіба не дивно, що людина стільки знає про Америку, яка лежить за тисячу миль звідси, а не знає сусіда з-за межі?
— Що тут дивного? Американці — великі спеціалісти із самореклами.
Ми допили каву, і я мусила бігти на співбесіду. Яспер зголосився скласти мені компанію.
— Я огляну один із найстаріших університетів, а тобі буде веселіше. Лічильник, ясна річ, клацає.
Я ще ніколи не одержувала грошей за участь в іспиті. Але якщо Яспер хоче платити… Довелося чекати якихось п'ятнадцять хвилин. Яспер робив вигляд, що читає оголошення, а я робила вигляд, що не хвилююся. Раптом двері прочинилися.
— Просимо, Малинко, — професор широко всміхнувся, демонструючи порожні місця по кутніх.
Я ввійшла. Мені задали кілька питань, я відповіла, що хочу писати дослідження на тему інтеграції та співробітництва балтійських держав. Це спало мені на думку в останню хвилину.
— Це була б робота з межі соціології, управління та екології. З використанням найновіших статистичних даних.
— Чудово, — втішився ректор, затятий еколог і шанувальник статистичних даних.
— Це все, пані Малино. Дякуємо.
Я вийшла.
— Все? — здивувавсь Яспер.
— Гм. Кілька простих питань — і по змаганнях.
— Мені завжди казали, що поляки дуже закомплексовані. А ти така розкута.
— Я тільки прикидаюся розкутою, а душа в трусах. Навіть не пам'ятаю, про що мене питали. Цікаво, як я вийшла.
— Чудово, Малинко, випускнице і вже небавом аспірантко, — відповів професор, який саме показався з бічних дверей.
— Чудово було б, якби мене прийняли.
— Щоправда… — пригасив мій захват професор, — аспірант — це хтось між кур'єром і прибиральницею…
— Найголовніше, що я мала б заняття на найближчі чотири роки. Мала б мету.
Професор зиркнув на годинник.
— Так, мету, це дуже важливо. Але мені вже пора. Що я мав іще запитати… Власне, — заклопотано гмикнув він, — ти не домовилася б про мене зі своєю бабусею?
— На ворожбу?
— Господи, тихше. Це не мусять чути всі.
— Ти знаєш якусь добру ворожку, Малинко? — пані Чеся висунула голову з секретаріату.
— Мою бабусю.
— То й мене запиши, добре? Разом із паном професором.
— Я ще не знаю, чи виберуся, — буркнув професор.
— Нема чого соромитися, — защебетала пані Чеся. — Усі великі цього світу ходили до ворожок. Політики, диктатори… ой, перепрошую. Не те, щоб я на щось там натякала. Бо ж наш любий пан професор ніколи, ніколи б…
Пані Чеся на мить урвала, добираючи відповідні слова. Мабуть, їй нічого не прийшло в голову, бо вона змінила тему.
— Малинко, ти чула про Клюску?
— Що він розбився, — кивнула я.
— Ні.
— Не розбився?
— Розбився, але я не про це. Це остання новина. Сенсація. Дружина Клюски привезла з Канарів останки доктора, властиво, саму голову, бо це все, що вдалося зібрати. Зробили розтин, геть не розумію навіщо. Ну і все стало ясно.
— Що ясно? — зацікавився професор.
— Чому наш доктор Клюска так поставився до Касі й кількох інших студентів. Це була, мої любі, пухлина, пухлина лобної долі.
Ну хіба не дивно? Маленький клаптик завбільшки з черешню може обернути людину на бестію.
У середу оголосили результати. Мене прийняли! І на додачу призначили стипендію: цілих вісімсот злотих. Яспер дав мені вихідні, щоб я позалагоджувала справи в універі. Все було просто блискуче, пані Чеся вручила мені заліковку, я підписала всі потрібні папери й рушила в похід по бібліотеках. Продовжила чотири читацьких, записалась у дві нові бібліотеки. Наукову зоставила насамкінець, зважаючи на складний процес позичання книжок.
Поки ти потрапиш до каталогів, себто до залу, вщерть забитого бібліографічними картками, мусиш позбутися верхнього покриву. Але увага! Якщо, о лихо, у твоєму плащі бракує вішачка, навіть не смій наближатися до гардероба. Ти лише втратиш дорогоцінний час: свій, паній гардеробниць та інших учасників гонитви. Повертайся, коли внесеш поправки у свій одяг. Натомість якщо безцінний вішачок є, можеш спокійно вставати в чергу. Скинь плащ заздалегідь і тримай його напоготові. Шалик і шапку сховай окремо, до пакета, інакше наразишся на такий обмін реченнями:
— Не пхай мені шапку, бо випаде й загубиться. А я не буду платити.
— Ви нічим не ризикуєте, бо ж тут написано, що бібліотека не несе відповідальності за загублені речі.
— Не дискутувати тут мені, тільки сховати шапку. Тобі куди?
— Ну… до бібліотеки.
— Ти мусиш знати точно. Швидше вирішуй, тут тобі не кав'ярня!
— Е-е-е… до каталогів, а потім, може, до періодики.
— Даю номерок у каталоги, потім треба поміняти. Тільки не загуби, бо заплатиш штраф! Прошу!
Ти стискаєш у долоні коштовний номерок, спинаєшся вгору стрімкими сходами. Заходиш до відділу каталогів і чемно чекаєш на вільний комп'ютер, щоби вибрати з меню те, що хочеш позичити. За годину ти примудряєшся заповнити двадцять бланків замовлення. Вкидаєш їх до скриньки, що нагадує поштову, а вони летять кудись додолу. Я завжди уявляю собі, що вони пурхають вузькою трубою, повільно, наче листя. Осідають на дні скрині, що стоїть у велетенському пивничному залі, повному полиць із книжками. Межи полиць мовчки сновигають бібліотекарі. У кожного на голові шахтарська каска з ліхтариком, а в долоні стос бланків, видобутих зі скрині. Коли вони знаходять відповідний том, то завантажують його на один із кількох фабричних конвеєрів, а ті виносять книжки на поверхню.
Весь процес пошуків триває дві години, які треба якось згаяти. Найкраще бавлячись у виписування наступних бланків. Нарешті ти сунеш до абонемента й починаєш від пошуків відмов. Знаходиш свої, позначені такими написами: «на руках», «неправильно заповнений бланк», «книжка в оправі», «нерозбірливий почерк», «немає номера читацького!!!», «доступна тільки в читальному залі».
Шістнадцять бланків повернуто. «Непогано. Одержу чотири книжки», — думаєш ти, займаючи чергу. Подаєш свій читацький. Бібліотекар приносить книжки.
— Я ще перевірю, чи немає якихось проблем.
Починає переглядати.
— Ця тільки в читальному, брошур не видаємо, — пояснює він. — Ця теж ні. Видана до сімдесятого року.
— Гаразд, я візьму ці дві.
— Хвилинку, а що ви вивчаєте?
— Управління.
— А це повість для молоді. Тільки для студентів педагогіки й виховання.
— Гаразд, тоді відкладіть, — змучено капітулюєш ти. — А остання?
— Ця? — обличчя працівника абонемента осяває гордість. — Цю ми можемо вам видати.
Упродовж наступних днів ми нарешті змогли оглянути місто. Я навіть не знала, що в Кракові стільки пам'яток. Але для чого датські провідники?
— Знаєш, Малино, — зауважив Яспер. — Це ж насправді я тебе супроводжую.
— Повернути тобі гроші?
— Я тільки пожартував.
Сидимо в китайській кнайпі. Коротка перерва на ланч.
— Що замовимо? — запитала я.
— Байдуже, — відповів Яспер, — усе так чи йнак матиме смак курки. З великою кількістю глютамінату натрію.
Замовили. Дівчина в сукенці з драконами принесла нам на таці дві тарілки. Для мене — смажені овочі з локшиною. А для Яспера — рис з овочами та рибу.
— Смакує? — запитав він.
— Хочеш спробувати? — запропонувала я.
— Добре, а я почастую тебе своїм. І як?
