Смак свіжої малини

— То що я мушу відповісти?

— Вислухай його до кінця.

— Про що ви там шепочетеся? — втрутився Яспер.

— Та так, бабські балачки.

— Тепер, коли я хочу освідчитися?!

— А ти хочеш???

— Звичайно. І зараз це зроблю. Скажи їй, що я прошу її руки.

— Отак просто?

— Кажи.

— Слухай уважно, бо повторювати не буду. Яспер каже, що ніколи не зустрічав такої дівчини. Він вважає, що ти чудова, несамовита, сексуальна, інтелігентна й чарівна. Він ніколи такої не бачив і тому був би у захваті, якби ти вислухала його освідчення. Він мріяв про одруження з тобою від першої миті, коли тебе побачив.

— У вас страшенно складна мова, — зауважив Яспер. — Датською це одне речення.

— Дай мені закінчити, — цитьнула я. — Ну так-от, повертаючись до освідчення. Яспер питає, чи не хотіла б ти провести з ним решту життя.

— Він хоче одружитися? — Йолька підвела брови. — Клас. А коли?

— Коли ти хочеш одружитися?

— Чимшвидше. Хоч завтра, — відказав Яспер. — Ти думаєш, я маю в неї хоч який шанс?

— Побачимо.

— Ну то й що? — запитала Йолька.

— Каже, що ви можете побратися навіть завтра. Рішення за тобою. Сказати йому, що ти подумаєш?

— Я йому відповім.

Мить, повна драматизму. Йолька відкинула волосся назад, поволі облизала губи.

— Яспере?

— Yes? — озвався Яспер, даремно намагаючись приховати хвилювання.

— Deal.[1]

7.10. Вони одружаться за місяць, тринадцятого листопада, а потім поїдуть у синю даль, відстоювати права гепардів. А потім?

— Ми ще не знаємо.

І це говорить Йолька.

8.10. Сьогодні нарешті повертається Евка. Два тижні пробуксовки. Як на Евку, зовсім небагато. Я вже не годна дочекатися. Стільки мушу їй розповісти! Встигла вишурувати хату, випрала шимпанзе, поміняла воду рибці. Ще година. Я хотіла поїхати на вокзал, але Евка мене відрадила. Не знати, скільки вони стоятимуть на кордоні — австрійські митники полюбляють влаштовувати несподіванки. Тож чекаю вдома. Чим би то розважитись? Ага. Я давненько не дивилася «Вродливих та зухвалих». Напевно вже відомо, хто батько дитини Брукі. Ввімкнула телевізор. Саме трапила на Брукі. Стоїть у центрі кімнати з келихом вина в долоні. Схилена голова заповнила весь екран. Брукі інтенсивно про щось думає (це видно зі щелеп, які перемелюють невидимі кукурудзяні зерна).

— Цікаво, — питає вона у глядачів, які ховаються за лаштунками, — хто ж є батьком моєї дитини?

Фінальні титри, перелік виконавців на тлі пальм. І знову треба чекати до понеділка!

Що це? Здається, дзвінок. Я помчала до дверей. Евка!

— Я думала, ти вже не повернешся.

— Привіт, Малинко, подружко, аспірантко.

— Ти вже знаєш? Але я маю ще кілька тузів у рукаві. Ти чула про Йольку?

— Вона виходить за данця, через місяць.

— Хто тобі сказав?

— Краще допоможи мені з торбами. Вони важать, напевно, тонни. І забери в мене ті листівки, — подала вона мені стос поштівок, усі з Іспанії.

— Чорт, я зовсім забула про скриньку, — я взялася їх переглядати. «Привітай захисницю гепардів». — То про Йольку ти вже знаєш?

— Знаю, відсунь торбу.

— Зараза. Але про Клюску, напевно, не чула.

— Він розбився об матрац, а раніше скаженів через пухлину лобної долі. Найзастаріліша інформація. Зате я маю для тебе кілька свіженьких булочок.

— Ну?

— Спочатку хочу вмитися, щось з'їсти, і тільки тоді. Маєш щось квасне?

— Кефір, маслянка, два йогурти, білий сир.

— Як бачу, ми робимо поступ. Наша люба егоїстка нарешті подбала про когось іншого.

* * *

Дев'ята. Евка саме прикінчила черговий йогурт, а я чекаю, переглядаючи листівки.

— Саме це мені й було потрібно. Молочні продукти з великою кількістю бактерій.

— Що там із твоїми новинами?

— Зараз. Тільки викину склянку. Зосередься і слухай уважно, бо повторювати не буду.

— Ну?

— Лешек зустрів справжню половинку.

— Він мені вже казав. В Іспанії. Його звуть Міґель, і він працює барменом.

— Новина номер два: я з Томеком.

— Серйозно? Відколи?

— Від вересня. Він поїхав до Льйорета, щоб забути мене.

— І що?

— Ми зустрілися першого ж дня. Біля моря. Щоправда, там тільки два пляжі…

— Не боїшся?

— Є трохи. Але я телефонувала до твоєї бабусі і вона сказала, що все в порядку.

— До бабусі телефонувала, а до мене не могла?

— Я вислала тобі тонни листівок.

— Я воліла б один маленький дзвіночок. Засихала тут від самотності. Навіть впадала в депресію.

— Знаю, Лешек мені казав. Ти, певно, тому не брала слухавку в день народження.

Тому. Але я не бажаю до того повертатися. Будуть інші дні народження.

— Начеб та Іспанія далеко, — змінила я тему, — а ти про все знаєш.

— Стосовно пліток. Ти знаєш, що твоя мама має нареченого?

— Триндиш! А як же батько?

— Вона саме розлучається. Ірек намовив її по телефону. Мабуть, заплатить купу грошей. Зв'язок з Німеччиною коштує недешево.

— Про від'їзд Ірека ти теж знаєш? Хто має такий довгий і спритний язик? — Досі рекордсменкою була я.

— Я не зраджую імен своїх інформаторів. Хочеш знати, з ким крутить твоя мама?

— Зі Сташеком? Колись він погрожував, що коли вийде з абстиненції…

— Відповідь невірна, — обірвала Евка. — Ніколи не здогадаєшся, тому я тобі скажу. Богуслав Губка. Психіатр.

Губка? Боже, тепер я все розумію. Бідолашний Губка!

23.10. Я й надалі звикаю до змін. Стільки інформації в одній дозі може збентежити людину. Йолька виходить заміж, моя мама теж (на Великдень), а я? Я роблю перші кроки як аспірантка. Проводжу пари. Задаю домашнє читання (наразі не перевіряю, бо не хочу отак вставляти комусь палки в колеса). Намагаюся вести семінари, проте у результаті говорю тільки я. А студенти? Якнайбільше намагаються змінити тему. Вчора, приміром, перейшли на проблему наркотиків.

— Як ви гадаєте, пані магістр…

— Я просила б не називати мене «пані магістр», — урвала я. — Це звучить жахливо.

— А може бути «меджі»? — озвався якийсь відчайдух, певно, фанат карикатуриста Анджея Млєчки.

— Можете казати на мене «пані». Або й звертатися на «ти». А щодо наркоманів… Найкраще це окреслив Курт Воннеґут. Сказав, що коли люди не можуть змінити нічого довкруж, то намагаються змінити щось усередині. І починають експериментувати. Одні тягнуться до ліків, інші до таємничих релігій, а ще інші до наркотиків.

— Класна теорія, — озвався пухкенький білявчик з першого ряду. — То ми вже можемо йти? Вже перша.

І вони вибігли, не чекаючи дозволу.

Вони мають у носі старого нудного педагога.

25.10. Знову пара з соціології. Я прийшла раніш, аби підготувати слайди. За десять хвилин до занять до мене підійшла симпатична шатенка в рогових окулярах. Гладко зачесане волосся, личко, не торкане пудрою. Відмінниця.

— Перепрошую, — тихенько промимрила вона. — Я прийшла раніше, бо маю прохання.

— Слухаю.

— Розумієте… я цікавлюся проблемою наркоманів. І… і чи могли б ви назвати мені якісь прізвища?

— Але я не знаю жодних наркоманів.