конкурс на кращий проект. Дуже поважний конкурс, який міг змінити все його життя. Через день після оголошення результатів він прийшов до мене, благаючи про допомогу. Він несподівано відчув порожнечу.
— Хіба не можна цю порожнечу якось заповнити? Скажімо, засипати ліками?
— Ліки щонайбільше змусять тебе про це не думати. Але самої порожнечі, — покрутив він головою, — вони не знищать.
— А що може її знищити?
— Малинко, ти думаєш, якби я знав відповідь, то й надалі виписував би рецепти в гидезній студентській поліклініці?
— Я думала, ви любите свою роботу.
— Мені теж так здавалося, — Губка потер чоло. — Двадцять п'ять років тому, після диплома. Я мріяв про роботу в університетській клініці, а опинився тут. Ну що ж, думав я. Треба полюбити те, що маєш. Буду спілкуватися з молодими людьми, вислуховувати їхні проблеми, роздавати ліки. Мені і на гадку не спадало, що робота в поліклініці може бути такою нудною. Як на фабричному конвеєрі! Щоп'ят-надцять хвилин новий пацієнт. «Доброго дня. Прізвище. З чим у нас проблеми? Відколи страхи? Відколи депресія? Відколи безсоння?» І так щодня впродовж років. Рутина засмоктує. Колись я мріяв змінити обличчя медицини, а єдине, що мені вдалося змінити, так це оббивку на фотелях.
Губка змовк і глянув на мою мармизу.
— Я теж волів би інший колір, але на гірчичну була знижка.
— Ви, напевно, теж бували в розпачі?
— Через фотелі? — посміхнувся Губка. — Я ж не Петроній.
— Я про життя. Несповнені мрії, великі плани.
— Я мав двадцять з гаком років, аби звикнути. Саме в тому і полягає зрілість.
— Якщо так виглядає зрілість, то дуже дякую. Якщо я маю покірливо погоджуватися на те, що принесе мені життя…
— Не мусиш, ти можеш боротися, — зауважив Губка. — Саме в тому і полягає молодість.
— Так, слухаю, — відповіла я зі стиснутим серцем. «Невже вони анулювали результати захисту?»
— Я дзвоню за дорученням професора. — «Таки анулювали!!!»
— Щось трапилося?
— Професор питав, чи ти хотіла б бути його аспіранткою.
— Він і справді мав на увазі мене?
— Я теж здивувалася… Тобто ти, Малинко, була гарною студенткою, нічого не скажеш, — стала пояснювати пані Чеся. — Але щоб професор телефонував у твоїй справі аж із Тенеріфе?
— Я теж цього не розумію.
— То як? Ти хотіла б?
Я на мить замислилася. Це все ж таки якийсь вихід. Може, мені дадуть стипендію.
— Коли треба подати папери?
— Взагалі-то, до першого вересня, але зважаючи на обставини… — Пані Чеся хвилину розмірковувала. — …добре було б закинути їх сьогодні, до другої. Бо в суботу ми не працюємо.
— А співбесіда?
— У понеділок, рівно о дванадцятій.
Я зустріла його дорогою з універу.
— Все це відбувається якось зашвидко, — я почала нервово тинятися кімнатою.
— Я теж маю для тебе несподіванку.
— Знаєш, кого народила Брукі?
— Донечку, але я не про це.
— Я перетворилася на слух.
— Справа виглядає так. Є халтура, від понеділка. Супроводжувати туриста з Данії. Він башляє п'ятнадцять злотих на годину. Я сам з радістю взявся б, але знову їду, — Лешек скорчив міну а-ля «Запитай мене, куди я їду!»
— І куди ти їдеш?
— До Льйорет де Мар. — Тепер Лешек скорчив міну, яка мала означати «Запитай, чого я туди їду».
— І чого ти туди їдеш?
— Я, здається, закохався.
— Половинка?
— Схоже на те.
— Ситуативна чи моделінова?
Він покрутив головою.
— Третій різновид.
— Тобто?
— Ота, найсправжніша. Половинка банана. Зустрічаєш її — і розумієш, що пропав. Бо це половинка і край.
Бляха, майже пів на дев'яту. Ще раз гляну у дзеркальце. Останній мазок помади (перед співбесідою зітру) і ходу!
Захекана, добігла до пам'ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар закінчив вибивати дев'яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає. Зараз дев'ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці. Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?
— Ти, певно, Малина? — озвався хтось наді мною. — Перепрошую за запізнення, були жахливі пробки.
Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях. Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних м'язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад дев'яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й добробуту.
— Пан Яспер Педерсен? — простягла я руку.
— Просто Яспер, — він зиркнув на мою долоню. — Я повинен її поцілувати?
— Досить міцно потиснути. — «Привітання позаду». — Що ти хотів би оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?
— Може, до якогось бару з киснем? — пожартував він.
— Ти, певно, їхав через Алеї?
— Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.
— Жах, правда? — запитала я, не приховуючи гордості.
— Ви повинні встановити в таксівках протигази, — всміхнувся він.
— Тиждень-другий — і звикнеш.
— Якщо доживу. Так і відчуваю, як мене зусібіч атакують мільярди вільних радикалів.
Ех, ви, скандинави, в голові у вас паморочиться. Певно, від надлишків кисню. Я, либонь, скорчила грізну міну, бо Яспер швидко додав:
— Це тільки жарт, Малино. У нас у Копенгагені теж є пробки й мільярди вільних радикалів.
— Справді? — я зобразила великий подив. — Добре. Куди підемо?
— Я охоче щось з'їв би.
— Є якісь спеціальні побажання? Китайська кухня? Мексиканська? Італійська?
— Я волів би звичайний сніданок. Ну знаєш, без паростків сої, спагеті й соусу чилі.
Я відвела його до вегетаріанської їдальні. Для нього ми замовили чотири порції яєчні й відро пластівців із молоком. Для мене соєву каву.
— Що ти поробляєш у Польщі? — поцікавилась я.
— Власне кажучи, нічого. Відпочиваю, обдивляюся — просто вікінг на вакаціях.
— А чому саме Польща?
