Сьогодні скасовую всі серіали. Треба виспатися.
— Народила?
— Вже починається. До середи повинна вкластися.
— Зараза, я це пропустив, від'їжджав.
— Ти теж? Усі собі ідуть, тільки я приросла до фотеля.
— Евка впаде, коли тебе побачить, — потішив мене Лешек. — Відразу видно, що ти нікуди не виходила.
— Виходила.
— До крамниці в будинку. Це не рахується.
— Я два рази була на Ринку і раз в універі.
— Тобі призначили термін захисту?
— Так, на тринадцяте.
Лешек спочатку не дошолопав. Раптом перестав посвистувати і прикликав на обличчя зосереджений вираз.
— А яке сьогодні? — запитав він підозрілим тоном.
— П'ятнадцяте.
— То тринадцяте вже було.
Я кивнула:
— Позавчора.
— Як це? — Він хвилину мовчав, аж урешті до нього дійшло. — То вже по всьому?
Я підтвердила, підвівши брови.
— Захистилася?
— На п'ять, — недбало кинула я, перемикаючи канали за допомогою пульта.
— Така подія — і ти нічого не кажеш?
— Яка?
— Настала велика переміна.
— Це точно. Зі студентки у безробітного магістра.
— З оголошеннями нічого не вийшло?
— Мене внесли до банку даних. Якщо це щось означає.
— Це не означає абсолютно нічого. Мусимо взятися за це з іншого боку.
— Ганяти від фірми до фірми, як Йолька? Вона шукала роботу в поліклініках і школах, де сам знаєш, як платять.
— То Йолька така наївна? — здивувався Лешек. — Хіба не знає, що більшість місць чекає на знайомих і спадкоємців кролика? Помре бабця, приходить онука.
— Чудова новина для того, хто саме шукає роботу, а не знає жодного кролика.
— Малино, вуха сторч. Щось придумаємо, — Лешек поплескав мене по плечі, як старого коня. — Але спершу справа, що не терпить зволікання. Телефон.
— Що телефон?
— Де він лежить? — запитав він.
— У шафці біля «Інки». Як завжди. Куди ти збираєшся дзвонити?
— До Губки. Він уже мусив повернутися, ні?
— Ти лікуєшся в Губки? — «Ну-ну».
— Не я, а ти.
— Малинко! — Губка осяяв усмішкою своє стомлене лице.
— Я хотіла прийти в липні, але ви поїхали.
— Мусив залагодити деякі справи. Відпочити від людей. Замислитися над життям.
Я нічого не відповіла. Губка якийсь час стежив за мухою, що розгулювала по медичних картах. Урешті глибоко зітхнув і розвинув тему:
— Назрівають великі зміни, Малинко. Не знаю, чи прийму я виклик, чи я готовий.
— Аж так гостро?
— На жаль, — звільна покивав він головою. — Такий тиск.
— Сильна конкуренція?
— Що? — не зрозумів він.
— Ну, ви казали про тиск і про виклик. Я подумала, що йдеться про хортячі перегони.
— Хіба я виглядаю на любителя перегонів?
Звісно, що не виглядає.
— Може, це тільки літня хандра?
— Я хотів би, щоб так було, — він послав несміливий усміх кудись у космічний простір.
Ми сиділи так зо дві хвилини. Раптом Губка спохопився.
— Ти, мабуть, прийшла не просто так?
— Як і завжди, мене привели до вас проблеми.
— Що цього разу?
— Тотальний пофігізм. Мені все байдуже. Нічого не прагнеться. Ні до чого не тягне. Нічого ні тішить, ані засмучує. Нірвана.
— Ми, психіатри, називаємо це апатією. Відколи ти перебуваєш у такому стані?
— Правду кажучи, від початку вакацій. Тільки те, що в липні я не звернула на це уваги. Мала багато клопоту. Шукала роботу, переїжджала, рятувала подругу, яка була в розпачі.
— Ти не мала часу подумати над сенсом життя?
— Тепер теж не думаю. Я взагалі ні про що не думаю. Може, трохи про один серіал. Він дуже мене затягнув.
— А коли захист?
— Два дні тому. Захистилася, — випередила я Губчине питання. — На п'ять.
— І навіть така подія не вивела тебе з анабіозу?
Я хвилину розмірковувала.
— Вивела, на дві доби. Я саме встигла купити спідницю та квіти для екзаменаційної комісії. Але вже після захисту втратила весь запал.
— Як же ти сьогодні дійшла?
— Мене пригнав копняками один знайомий гомосексуаліст.
Губка потер ніс, відтак спер підборіддя на долоні й зиркнув крізь розчепірені пальці. Знайомий жест.
— Ну що ж, Малинко. Скажу тобі так.
— Ми вже маємо якийсь нарис?
— Нарис? — наморщив він брови, а потім викресав ще одну стомлену усмішку. — А, так. І саме йому присвятимо сьогоднішню зустріч.
— Але ліки також будуть? — упевнилась я.
— Будуть, тільки спочатку кілька вступних слів.
— Інструкція з користування?
— Дай мені хоч почати. Перебиваєш, як твоя мама…
Він замовкнув.
— Звідки ви знаєте, що моя мама перебиває? — Я глянула на нього поглядом
— Я познайомився з нею на записі програми про чоловіків-пройдисвітів. Останнім часом цього дедалі більше, — Губка не уточнював, чого дедалі більше.
— «Пройдисвіти та двоєженці»? Я бачила й згоряла від сорому.
— Твоя мама — надзвичайна жінка, — Губка дивно зашарівся. — Неймовірне поєднання бездоганності та істерії.
— Я знаю.
— Вразлива і водночас так приголомшливо сильна.
Він змовкнув і зітхнув. Як людина, дуже змучена життям. Хвилинку. Я чогось тут не розумію. Губка бачив мою маму тільки на записі — і зразу повна характеристика. Я сказала б, завершена картина. А я? Ходжу до нього вже два роки, і єдине, що ми маємо, це нариси, імлисті контури. Як це можливо? Вочевидь, я є складною особистістю.
— Так, вразлива, — визнала я, — зокрема при свідках чоловічої статі. Але я прийшла не за тим, аби вислуховувати про свою маму.
— Правда, — кивнув Губка. — Ми мали робити нариси. Спочатку кілька слів про депресію.
— Я радо дізналася б, чому вона злапала мене серед літа.
— А ти як думаєш? Чому?
— Таж я повинна тішитися. Закінчила університет.
— Власне, закінчила. Що далі?
— Ще не знаю. Пошуки роботи, якоїсь мети.
— Або непевність. Звідси страх перед світом і запорпування у безпечний сховок. Деякі люди так реагують на великі зміни, навіть позитивні. Я мав пацієнта, архітектора, котрий виграв
