— Ти думаєш, він був у Брукі? — Йдеться про дівку, яка має дитину від Ріджевого татуся.
— А ти як гадаєш? — Син схиляє голову і вдивляється у матір, наче
— Цікаво, чи вони провели цю ніч разом? — виявляє своє зацікавлення матір.
— Цікаво, як вони провели цю ніч, — додає брат Ріджа. — І що робили?
Я вже уявляю подібні розмови у власній родині. Суботній ранок. Мама в золотому шлафроку дефілює з келихом вина, а водночас пестить поглядом розквітлий горошок на балконі. Мій брат Ірек виходить із лазнички з укладеним на круглу щітку волоссям. Одягнений в обтислу майку, він перехиляється, щоб усі могли бачити його тверді, як бетон, трицепси (жодної драглистості).
— Ти п'єш вино? — запитує він маму. Та нахиляє голову і вдивляється у келишок.
— Вино? Я хотіла б порозмовляти.
— Порозмовляти? — впевнюється Ірек, поправляючи локон.
— Так, про Малину.
— Про Малину? Чому про Малину?
— Вона не ночувала вдома.
— Вона не ночувала вдома? — дивується Ірек. — Це цікаво.
— Так, поміркуємо, з ким вона провела цю ніч, — мама робить великий ковток, крупним планом міцні Ірекові щелепи. — Цікаво, чи вона була з Рафалом?
— А може, це хтось новий, — замислюється Ірек, напинаючи іншу групу м'язів.
— Цікаво, що вони робили цілу ніч… — Мама погладжує золотий шлафрок.
— А що там у вас із татом? Останнім часом ви цілими днями пропадаєте в спальні.
— Ти так думаєш? — таємничо всміхається мама, схиляючи голову в інший бік.
— Що ви там робите? — запитує Ірек. — Ти скажеш мені, мамо?
Таємничий мамин погляд і фінальні титри.
Чому люди дивляться такі дурні фільми? Чому це дивлюсь я? На щастя, є ще інші серіали.
— Привіт, мала, Вальді на дроті.
— Привіт, Вальді.
— Як ти там?
— Поволеньки.
— А як переїзд?
— Добре.
— А все інше?
— Теж добре, поволеньки.
— То добре. То бувай.
Він поклав слухавку. Доки я встигла добряче замислитися над сенсом тієї розмови, він зателефонував знову.
— Це знов я.
— Я впізнала.
— Я так собі подумав, — зробив він велику паузу, — чи не сходила б ти зі мною в кіно?
Ну-ну. Свіжий моделін. Просто з канцтоварів.
— У кіно? — я не приховала подиву.
— Ну. Мені здалося, що ти любиш кіно. То як? Дозволиш себе запросити?
Я скинула оком на порожній гаманець, а потім зробила короткий екскурс у майбутнє. Спочатку ми підемо в кіно. Потім на пиво. Потім, може, на дискотеку. Вальді закохається, а я використаю його як моделін, яким заліплюють порожнечі по Рафалові й Симпатичному Незнайомому. Погано. Я закохаюся, влипну, а решта, як у Йольчиній оповідці про юного плейбоя. Теж погано. Розставимо все по місцях, ясно і ввічливо. На жаль, запізно.
— Слухай, Вальді, — почала я, — ти класний хлопець з великим майбутнім. А я? Що я? Мішок проблем, справдешня скриня Пандори.
— Я тільки хотів запросити тебе в кіно, — озвався Вальдек, — а ти мені про скрині…
— Ти ж не любиш кіно, — стала пояснювати я. — А якщо готовий на такі пожертви, значить, я тобі подобаюсь.
— І що в цьому поганого?
— Нічого, тільки…
— Тільки такий лох, як я, без шансів? Це ти хотіла сказати? Певно, думаєш: «Симпатяга той Вальді, але дурний як пробка, тож краще тримати його на відстані».
— Я зовсім так не думаю!
— «Не ходить у кіно, не знає про скрині з Памдори», — тягнув Вальдек. — Ти чуєшся кращою й розумнішою, ніж Вальдусь Пробка, так?
— Але…
— Мрієш про велике кохання, але не з недоумком.
— Не мрію…
— А потім такі збираються і триндять про толерантність. Ніщо так не принижує, як ота ваша толерантність!
— Я не толерантна! — усе, що мені пощастило вставити, бо Вальдек торочив далі:
— Ах, ні! Бо якби ти була толерантна, то пішла б у те кіно. А якби не захотіла зі мною зустрічатися, то сказала б: «Вальдусю, ти класний хлопець, але я кохаю іншого».
— Саме це я намагаюся тобі сказати! — верескнула я. — Я думаю про іншого. Може, це не кохання, але…
— Ти з ним зустрічаєшся?
— Ні.
— У тебе багато вільного часу?
— Так.
— Що тобі заважає піти зі мною в кіно?
«І справді. Що мені заважає?»
— Не знаю.
— А я знаю. Ти просто не хочеш зв'язуватися з плебсом. Плебс гарно виглядає на картинах Брейґеля і нехай там і зостається, правда?
— Ти знаєш Брейґеля? — здивувалась я.
— Особисто ні, — пожартував він.
— Але картини?
— Знаю. І Брейґеля, і Моне, і Клімта. Поки вступив до інфізу, працював копіїстом. Набазґрав трохи тих Пікасо з компанією. Але найбільше любив Брейґеля.
— Несамовито.
— Бачиш, тепер ти зізналася. Для тебе я Вальдусь Пробка. З ним можна поплескати язиком у кнайпі, можна запрягти його тягати клунки, і на тому край. А коли раптом виявилося, що я знаю пару художників, одразу подив.
«Несамовито, — передражнив він мій голос, — ти маєш в заначці якісь інші фокуси? А може, ти вмієш жонглювати ногами?»
Він на хвилю замовк. А я? Що я могла сказати?
— Шкода, Малино, — озвався він знову, зітхаючи. — Ти і справді мені сподобалась. Але час повертатися на свою поличку, так? Нічого не поробиш, шкода. Вени не поріжу. Тоді що ж? Успіху в житті.
Він поклав слухавку. А мені стало якось страшенно прикро. Може, Вальдек трохи правий? Може, я і справді розкладаю людей по поличках? Неправда, просто Вальді мені не подобається. І нема на те ради, що я не пропадаю за чуваками, які півжиття проводять у «качалці» і в солярії. А все ж таки почуваюся винною. Стурбованою. Мушу розслабитися, забути про це. От тільки як?
Увімкну-но я телевізор.
Саме сьорбаю один із супчиків (бульйон із запахом печериць) і дивлюся мій серіал. Головним чином для того, щоб подерти лаха з дерев'яної гри акторів і з задумів божевільного сценариста.
