— Мені здається, що це буде дитина Ріджа, — наполягав Лешек. Він саме зайшов, аби пересвідчитися, що я жива. Гарна мені турбота. За два тижні я встигла б уже пустити соки.
— Ріджа? — запитала я, наче персонаж із серіалу.
— Іншої можливості немає. Тільки дитина Ріджа ще може якось проштовхнути події вперед. Окрім того, дивися сама. Брукі вже має дитину від Ерика, який і надалі залишається її офіційним чоловіком. Якби вона народила від нього другу дитину, ці американські святенники не схвалили б їхнього розлучення. А розлучення не оминути, бо з їхнього шлюбу вже нічого не вичавиш. Щось мусить змінитися. Тому я ставлю на Ріджа. Усе з'ясується, коли вона народить. Тобто за якихось тридцять серій.
— Ти бліда, як дощовий черв'як. До того ж, якась на диво апатична. Може, це депресія через брак сонця? Ти повинна більше рухатися.
Справжнє хибне коло. Я кепсько виглядаю і маю депресію. Мушу виходити на свіже повітря. Але через те, що я кепсько виглядаю, я маю дедалі глибшу депресію і дедалі глибше запорпуюсь у нору.
Я мушу це змінити! Ще сьогодні!
Саме повернулася з прогулянки Ринком. Принагідно завернула до чайної крамнички. О, куплю собі щось китайське, що пробудить мене до життя. З женьшенем. Узяла п'ятдесят грамів зеленого чаю і ще п'ятдесят якоїсь енергетичної мішанки просто із зелених схилів Японії. А до них дві цукерки з женьшенем.
— Разом сорок три злотих, — поінформувала мене брюнетка, зачесана під китаянку.
Тільки вийшовши з крамниці, я збагнула, що наробила. Майже півсотки за сто грамів чаю! До кінця місяця в мене залишилося сім злотих.
Раптом я відчула, як довколишній світ навалюється на плечі. Треба чимшвидше повернутися додому, де безпечно й затишно. Де на мене чекають два шимпанзе, золота рибка й кілька примар із минулого. А ще знайомі обличчя із «Вродливих та зухвалих».
— двадцять один китайський супчик у семи смаках;
— кілограм прив'ялої картоплі;
— одна хлібина;
— чотири яблука (одне надгризене);
— два качани кукурудзи;
— бляшанка кави «Інка»;
— півлітра кефіру (буде до картоплі);
— величенький мішечок борошна (трохи затхлого, але, либонь, їстівного);
— сто грамів енергетичних чаїв (зважаючи на ціну, застосовувати аптекарські дози!);
— п'ять великих слоїків грушевого компоту (з'їм у крайньому разі).
Краще, ніж Робінзонові Крузо. Ну, хіба що він мав багатший вибір овочів і фруктів.
Щойно згадала, що сьогодні мій день народження. З такої нагоди вихлебтала дві «гарячих кружки» зі смаком омара й запила горнятком мого дорожезного японського чаю. Гуляти так гуляти.
Після фільму я вирішила й собі зателефонувати до мами. Може, я навіть її провідаю?
— Привіт, Іреку.
— Привіт, сестро. Вітаю з днем народження. Годинник цокає?
— Цокає, але ніби повільніше, ніж торік.
— Він активізується, коли ти розміняєш тридцятку.
— Дякую за обнадійливі слова. А що в тебе?
— Я знову завалив вступні і їду до Німеччини, до батька, — повідомив він мені.
— Назавжди? — злякалась я.
— Ні. Тільки зароблю на «полонез».
— А якщо серйозно?
— Якщо серйозно, то повернуся наступного року на вступні. Мушу десь пересидіти, інакше мене загребуть до армії.
— Батько тебе запросив?
— Батько ще нічого не знає. Я взагалі маю легкі сумніви через той його діабет.
— То навіщо хочеш звалитись йому на голову?
— Я не хочу, але який вибір? Або божевільний батько, або «ну і ати-бати, ми тепер солдати».
— То коли ти їдеш, Іреку? — я глитнула слину. Людина навіть не уявляє, які сильні узи пов'язують її з близькими. Тільки коли ті близькі їдуть, мотузка натягується й не хоче відпускати.
— Завтра. Вже маю квиток.
— Даси собі лад? Гроші маєш? — «Навіщо я питаю, адже не можу нічого йому позичити».
— Не переймайся так, Малино. Все класно. Я ж не їду в порожнечу. Батькова дружина — це реальна тітка. Ти знаєш, що вона надіслала листа? Мала трохи жаль до мами за ту передачу, але це саме вона мене запросила. Абсолютно чужа чувиха. Мовляв, аби я не мав претензій до батька та його діабету.
Він змовкнув, ніби чекав, що я скажу. А я шукала відповідних піднесених слів.
— То ти вже їдеш? — обізвалася зрештою.
— Я навіть тішуся, бо позавчора сусіда почав ремонт. З ранку до ночі деркоче дрилем.
— А як реагує мама?
— На сусіду чи на мій від'їзд?
— На твій від'їзд.
— Удає, що їй по цимбалах, трохи злоститься. Відігрується на сусідові. О, прийшла. Дати тобі її?
— Дай. То що ж, Іреку, будемо прощатися. Великий цьом і тримаю за тебе кулаки. Не забувай польської.
— Не забуду. Обіцяєш мені щось?
— Ну?
— Що будеш перейматися максимум дві години на день. Слово?
— Спробую.
— Ну що ж, Малинко, сестричко, випускнице. До щасливого.
Я не встигла відповісти, бо слухавку перехопила мама. Я тільки почула, як вона виправляє Ірека: «Треба казати «до побачення». А потім гукнула мені просто в барабанну перетинку:
— Нарешті ти поцікавилася домом і родиною! Хіба не знаєш, що я тут переживаю!
— Уявляю собі, — мені теж важко через Ірека.
— Цього не можна собі уявити! Це треба пережити! Той Волошка з четвертої не має серця. Він свердлить уже третій день!
— Я чула, — не встигла додати, що від Ірека.
— Якщо ти чуєш через телефон, то що вже казати нам?
— Кошмар, — визнала я.
— Слово «кошмар» — це евфемізм! Вони свердлять кожні десять хвилин, і так щодня від восьмої ранку до сьомої вечора. Ти хоч уявляєш, скільки можна за цей час прокрутити дір?
— Багато?
— Приблизно сто дев'яносто отворів, — швидко порахувала мама. — І це в одній стіні. Тій, що розділяє наші квартири, а саме вітальні.
— Звідки ти знаєш?
— Здогадалася по гуркоту. І скажи мені, Малино, навіщо Волошкам стільки дір?
— Може, в них багато картин, — припустила я.
— А знаєш, що найгірше? Що людина має терпіти всі невигоди, пов'язані з чужим ремонтом, водночас усвідомлюючи, що в неї самої нічого не змінюється.
— Але нам уже нема що змінювати. Все допасоване до останнього цвяшка.
Я не перебільшую. Наша квартира бездоганна, як Ленні Кравіц. Тільки що з меншою фантазією.
— Ти не провідуєш нас, то й не знаєш, — відрубала мама.
— А що крім того?
— Ірек їде, але це ти вже знаєш.
— Так.
— Я стільки разів йому торочила, щоб узявся за науку! Але він волів бавитися на комп'ютері і тепер мусить утікати від армії, — тяжко зітхнула вона. — Мені в житті нічого не вдалося.
