Чоловік хворий на діабет, на додачу живе з іноземкою. Ти собі уявляєш?
— Мамо, не кожен є королевою Вандою.
— На жаль, — знову зітхнула вона. — Хоч би вже вам у житті пощастило. Але де там! Інші діти дають собі раду. Крутяться, миттю закінчують навчання. А тут Ірека навіть до інфізу не взяли, ти вчишся шостий рік. Твої товаришки захистились уже в травні, мають гарну роботу, чоловіків.
— Які ще товаришки? — психонула я.
— А хоча б донька Кабатової. Знаєш, який у неї чоловік? Щотижня купує тещі троянди, інакше не дістав би обіду.
— Мамо, по-перше, донька Кабатової не є моєю товаришкою, а по-друге…
— Ловиш мене на слові? Хочеш посваритися?
— Ні, я тільки вимагаю конкретики. Котрій це моїй подрузі так мовби щастить?
— Приміром, Анці. Вона одержала диплом.
— Добрячих кілька років тому, і так і не вийшла заміж!
— Але має гарну роботу, а після твого управління, здається, найбільше безробіття.
Дуже дякую. Це називається підтримка з боку родини.
— То я буду сидіти вдома і ходити на халявні обіди до брата Альберта, — пихато сказала я.
— Ти хочеш зганьбити свою матір? Мало того, що Ірек їде в синю даль, ще й ти починаєш? Ну давай, добивай мене! Копни лежачого! Тільки щоб потім тобі не забаглося виступати в передачі «Пробач мені».
— Я не маю потреби робити балаган зі свого сумного життя! — ляпнула я, і поки мама встигла відповісти, поклала слухавку.
Через дві секунди я відчула величезні докори сумління.
— Іреку? То знову я. Даси мені маму?
— Вона не хоче підходити. Лежить і плаче в подушку. Згадує щось про похорон.
— Завжди те саме.
— Тому ти повинна звикнути. Я зробив це вже давно.
— А все ж таки ти їдеш.
— Не через маму. Я щось тобі скажу, Малино. Боюся, що в тій Німеччини мені бракуватиме її цькування, претензій, божевільних теорій щодо чоловіків, щастя і взагалі життя. Тому я так собі подумав… Може, ти записала б її на касету?
— Чому я?
— По-перше, я вже не встигаю, а по-друге, по-справжньому її надихаєш тільки ти. То як?
Теж мені натхнення. От у «Вродливих і зухвалих» люди і справді надихаються. Скажімо, Брукі вигадала нову космічну речовину тільки заради того, щоб здивувати Форестерів. Якщо зайшла мова про «Вродливих», то варто ввімкнути телевізор.
Добре, що є телевізор.
— Я ціле літо намагалася тебе видзвонити, — пояснювала секретарка пані Чеся.
— Я змінила адресу.
— Тепер я вже знаю це від твоєї мами. Дорога дитинко, що я тут пережила! Термін призначено, а тебе немає. Раптом учора — диво. Уяви собі, дивлюся «Касандру» і чую голос Сергія: «Треба зателефонувати до її батьків». Мовби до мене сказано. Я зразу побігла по телефонний довідник.
— А не можна ще трохи відсунути термін? Це ж випадає на тринадцяте!
— Люба Малинко, керівник теж людина, він мусить відпочити. Поза тим, він уже купив путівку на чотирнадцяте.
— І не боїться катастрофи?
— Ти нічого не знаєш?
— А що я маю знати?
— Що доктор Клюска розбився на Тенеріфе!
— Коли?
— Минулого тижня.
— Як це розбився? На смерть?
— На скалки, люба. Скочив з тієї панджі чи джампи.
— Банджі.
— О, власне. Линва обірвалась, і бідаха полетів сторч головою. Цілий центнер ваги, просто на матрац.
— Як таке може бути? Таж такий матрац мусив витримати!
— Але не витримав, і що їм Клюска тепер зробить? Найбільше — це може пострашити з того світу! Такий здібний чоловік, — пані Чеся заходилася побиватися над Клюс-кою. — Щоправда, прикрий до студентів. А в липні то й поготів перейшов усі межі. Завалив трьох студенток. Кільком іншим зарізав роботи. А нашій Касі, відмінниці, викинув такий фортель. Вона захищалася дев'ятого липня.
— Як я, — видушила я.
— Власне, замість тебе, дитинко. І та Кася приходить на захист уся причепурена, як картинка. Притарганила букети під самісіньку стелю. Заходить до аудиторії. Там уже чекає комісія, робота на столі. Триста сторінок самого лише фактажу.
— Я знаю, які роботи писала Каська.
— Професор показував їх на конгресах.
— І що з тією Каською? — нагадала я пані Чесі.
— Усміхнена, підійшла до столу. А Клюска каже, що її роботою можна полірувати вікна, бо для вбиральні це надто цупкий папір.
— Так і сказав? — не повірила я. Клюска, може, й був чудовиськом, але не хамом.
— Так він почав. А потім ще гірше втнув. Сказав, що це нісенітниці, суцільна вода, фальшування даних і взагалі. Навіть до кольору палітурки присікався, мовляв, гіршої не бачив. П'ятнадцять хвилин не стуляв писка. І, певно, рипів би й далі, якби не Кася.
— Вона щось йому відповіла? — здивувалась я.
— Ні, беркицьнула, як труп. її винесли до нас, до секретаріату. Поклали на стіл, біля букетів. Кажу тобі, дитинко, вона виглядала, як у труні. Бліде лице, ті лілії, чорний піджак. Страх було її торкатися.
— А Клюска? Йому, певно, стало соромно? — запитала я.
— Слухай далі. Після цілої тієї вистави професор підійшов до Клюски й каже: «Що ж ви наробили, колего? І треба було так кричати?» А Клюска на це: «Я сьогодні завалив би будь-кого. Так я собі вирішив. А що потрапила попід руку вона? Невелика біда, якесь дівчисько».
— Ну а професор?
— Сказав, що притягне його до відповідальності, але що візьмеш із професора? Тіло тут, а душа на Балеарах чи інших там Гаваях. Відклав усе до осені, і Клюсці поталанило.
Клюсці, може, й не надто. А от мені напевно. Більше не ворожитиму в бабусі. Адже все збувається!
— простудіювати один том;
— переглянути роботу і пригадати дослідницькі гіпотези;
— випрасувати спідницю;
— спершу її купити;
— і при нагоді три букети квітів (тільки не лілій, з ліліями ректор ставить віроломні питання);
— купити три пляшки заспокійливого;
— знайти червоні трусики на щастя (ні, це було на випускних у школі).
Які трусики треба вдягати на захист?! Я не витримаю цього стресу, цієї непевності!
Чи змінить мене цей досвід? Чи залишить якийсь слід? Ну, вже час.
Шимпанзе, тримайте за мене кулаки.
Я повернулась. Одержала п'ять з мінусом (той мінус, імовірно, за вираз обличчя). Це за захист п'ять з мінусом. До диплома п'ять.
Саме розглядаю себе в дзеркалі. Сині повіки, очі у кривавих прожилках, велика заїда у лівому кутику губ. Пожмакана спідниця. Інших слідів немає.
