— Зайдемо на мале?
— Але тільки на одне.
Була майже десята, коли ми завернули до «Алхімії». Спокійно вицмулили одне велике. Час повертатися.
— І то негайно. Майже одинадцята.
— Не перебільшуй, — заспокоїла мене Евка. — Ще цілих п'ятнадцять хвилин. Ми дійдемо за п'ять. Зостанеться десять.
— Не знаю, чи встигну прибрати за десять хвилин.
— Зі мною? Легко.
Ми встигли. Розправити накидки. Брудні лахи й папери до шафи. Тарілки, склянки й пательні під ліжко. Ліхтарики для настрою. Похлюпати дезодорантом. Відчинити вікно. Зачесатися. Підкоректувати очі.
— Одинадцята нуль три. Ти маєш блиск для губ?
— Лежить біля цукру. Вони прийдуть?
— Мусять.
Дзвінок. Прийшли.
— Гарно тут у вас. Настрій. Стільки ліхтариків.
— Дякуємо. Хочете побачити лазничку? — я прочинила двері.
— Це і є лазничка? Су-упер, — озвався вищий, здається, Яцек. — Останнім часом я ходив купатися до студентського гуртожитку.
— Ну-у, — притакнув другий. — Улітку ще нічого, а от узимку… Коли ми йшли Алеями в тюрбанах, не було людини, яка не оглянулася б.
— Ми протрималися до березня, — додав Яцек.
— Це і так довго, — з повагою сказала Евка.
— Ну-у, — притакнув товариш Яцека. — В листопаді ми платили тільки по сто злотих. Коли позвозили свій мотлох, власник підвищив іще на двісті. В грудні, коли ми вже осіли, пригнав із новою надбавкою.
— А під час сесії, коли людина не має часу навіть на сон, а що вже казати про пошуки іншого житла, забажав по чотириста з носа. Потім ще наказав нам відгортати сніг, прибирати на сходовій клітці й тягати вугілля.
— Коли він став вимагати поремонтувати дах, ми виїхали.
— Останні місяці спали де прийдеться, але скільки так можна, правда?
Ми з розумінням покивали. Власне, скільки так можна.
— Ну і шукаємо чогось, якоїсь хати чи що, — поінформував нас Яцек.
— І трапили дуже вдало, бо ми саме шукаємо когось до хати, — відказала йому Евка. Хвилину ми стояли мовчки, покивуючи головами. Що ніби зважуємо, розмірковуємо.
— То як, Яцеку? — озвався нижчий. — Беремо, ні?
— Треба підписати якусь угоду чи ви покладетеся на слово скаута?
— Певно, що підписати угоду. Можемо навіть зараз.
Ну і ми взялися до діла. До першої все було готово, угоду на квартиру (від завтра!!!) підписано, тож ми ще заскочили з хлопцями до «Алхімії». Якщо вони ставлять…
Сидимо біля каміна. Цмулимо пивце, покивуючи головами.
— До речі, я не знаю, як тебе звуть, — почав Вальдек.
— Малина.
— Це, мабуть, модне ім'я.
— Це ще чому?
— Я недавно дивився «У ході розмови». Там виступала така наквацяна краля, підтоптана, але ще може бути. І каже, що має доньку Малину.
— Я не дивлюся цю передачу, — відрубала я.
— Я теж, але той кавалок мене реально зацікавив. Раптом виявилося, що та Малина лікується в дурдомі. її стара в рев, аж уся порозмащувалася. Кажу тобі, труба діло.
Сподіваюся, моїх червоних вух не видко. Добре, що так темно.
— У тебе що, температура? — поцікавився Яцек.
— Може бути. — «Після того що я щойно почула».
— На температуру найліпше гаряче пиво. Замовити тобі?
— Доп'ємо спочатку це.
Отож допиваємо.
— Класна музика, правда? — сказала я. Чого ж отак сидіти, мовчки?
— Може бути, — усміхнувся товариш Яцека, Вальдек.
— З «Матриці».
— Ну, я не знаю, — зізнався Вальдек, куняючи над гальбою.
— Ти не бачив «Матрицю»?
— Я не люблю такі фільми, — пояснив він.
— Але цей і справді хороший, — спробувала заохотити я. — Багато бійок. Стрілянина, гарна дівка у шкіряних штанях.
— Не знаю, може, варто сходити. Але я не люблю кіно, воно мене знуджує. Якось три роки тому пішов та й заснув. Тільки квиток змарнував.
— Ти навіть бойовиків не дивишся?
— Жодних. — Вальдек зробив ковток пива. — Ну, може, щось закину часом у «відак». Якусь комедію. «Тупий і ще тупіший», щось таке.
— Ага, — замислено покивала я. Сидимо далі, не мовлячи ані слова.
— У тебе класна зачіска, — почала я новий виток розмови.
— Зачіска як зачіска.
— Ти висвітлюєш волосся? — Він кивнув. — Не боїшся, що почне випадати?
— Як почне, я перестану висвітлювати. — «Як просто». Ми знову сиділи в тиші, куняючи над гальбами.
— У тебе класний голос, — цього разу він обірвав мовчання.
— У тебе також, — повернула я комплімент. — Такий низький.
— Це від курива, — похвалився він.
— Ага.
Я зиркнула на Евку. Вона сиділа, покивуючи головою. Відсутня.
— Вже по другій, — озвалась я. — Треба йти.
— Ми вас відпровадимо, — запропонували хлопці.
Ми повертались у мовчанці.
— Гарний місяць, — зробила Евка останню спробу контакту.
— Круглий, — оцінив Вальдек.
Ми врешті дійшли.
— То як? Завтра можна перевозити лахи? — запитав Яцек. — Надвечір, гаразд?
— Даси собі раду? — пересвідчився Вальдек.
Я кивнула, і ми рушили.
— Непоганий той Вальдек, — оцінив досвідченим оком Лешек. — Виглядає, як добре надмуханий матрац.
— Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.
— Таж ніхто нічого й не каже, — обурився Лешек. — Я тільки оцінив його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?
— Треба, але він поїхав у відпустку.
— Хіба не можна піти до чергового лікаря?
— Не всі стрибають із квітки на квітку. — «Звідки в мені стільки їді?» — Я віддана пацієнтка.
— Але ж ідеться про звичайні рецепти, а не про купіль у ванні, де без губки і справді не обійтися.
— Лешеку! — гукнула я.
— Знов асоціації? Ти й справді повинна сходити до поліклініки.
— Нікуди я не піду. Крапка.
— Крапка то крапка, — знизав плечима Лешек. — Я це якось переживу. Евка, на щастя, їде.
— Їде? — здивувалась я. — Вона нічого мені про це не казала.
— Бо вона й сама ще не знає.
— А ти знаєш?
— Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.
— Де?
— В Льйорет де Мар, представником від фірми.
— Круто, — мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без Евки?
— Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.
— Може, спробуєш гіпноз? — невпевнено запропонувала я.
— Я пробував, — зізнався Лешек. — Шість років тому, ти знаєш коли.
