прибито серповидний дзьоб з міцного чорного дерева.
Капітан Дхірендра завжди брав з собою в дорогу скриньку із скляними очима, що ставали йому в пригоді, коли він показував тубільцям усякі фокуси. У кожній масці Дхірендра зробив отвори і вставив туди скляні очі, але так, щоб через них можна було дивитись. Після цього маски були готові. Дхірендра міг пишатися своєю роботою: всі маски здавались живими головами.
Пан Чан був заклопотаний своїми справами. У нього теж була своя скринька з різними речами, що допомагали йому в роботі. Перед тим, як ми мали вийти, він вийняв із тієї скриньки фарби і злегка пофарбував наші тіла під колір шкіри хороброго мисливця, якого ми бачили кілька днів тому в колісниці.
Найлегше було зробити одяг: у давнину єгиптяни звичайно носили тільки на стегнах пов’язки, що сягали аж до колін.
Мої товариші готувалися стати богами, а я залишився простим смертним, що був при них за жерця. Я мав статечний вигляд, але все-таки на жерця не скидався. Отож Чан нагострив бритву і чисто виголив мені голову, хоч на ній уже й без того волосся було обмаль. Поголив він також і вуса та бороду, яких я не стриг уже багато років. Але цього йому було мало, і він одібрав у мене ще й окуляри.
За годину до заходу сонця ми спустилися з гори в долину. Наш загін мав досить дивний вигляд: стародавні боги Гор, Анубіс, Тот і їхній старий жрець — і в кожного з них… звичайний речовий мішок та рушниця останнього зразка! Крім того, Анубіс ніс під пахвою підзорну трубу і димів сигарою, Тот мав у руках аптечку, а в Гора висів на плечі польовий бінокль… Якби мої товариші з Ірландського музею побачили тоді нас, вони, напевне, сміялися б до нестями.
Ще на горі, перш ніж вирушити, я уважно оглянув своїх “богів” і був дуже задоволений. З Дхірендри й Чана вийшли чудові Анубіс і Тот; Дхірендра був рухливий, як і належить богові з шакалячою головою, а Чанове черево цілком личило патронові міста Гермополя — богові Тоту. І Дхандас також відповідав своїй ролі, особливо тому, що був дуже високий: у старих єгипетських переказах сказано, що Гор набагато вищий за інших богів.
Ми вийшли на шлях Сидячих Писарів. Я йшов попереду загону і тільки часом зупинявся, щоб вислухати вказівки бога Анубіса.
Насамперед ми хотіли підійти до села, яке бачили в бінокль, щоб цієї ж ночі перевірити, чи можемо ми успішно грати свої ролі, чи, навпаки, зазнаємо невдачі.
Ми йшли вже чотири години. Надходила північ, і в небі серед зірок яскраво світив місяць. Надворі було так видно, що ми добре бачили постаті сидячих писарів; вони, мов віхи, вказували дорогу до села.
Хоч в обличчя нам повівав прохолодний вітерець, я дуже стомився і тому страшенно зрадів, коли Анубіс дозволив нам зупинитися на відпочинок.
Ми поклали мішки на землю і посідали на них. Цікаво було дивитися, як Тот розкриває коробку із засушеною динею, а Гор виймає з мішка пакунок печива. Коли все було готове, троє богів поскидали маски, і ми з насолодою взялися вечеряти.
— Ми не маємо права довго відпочивати, — сказав Дхірендра. — Залишимо свої речі тут — навряд чи хто-небудь знайде і вкраде їх уночі, - а самі підемо в село. З собою не беріть нічого, крім револьверів, та й ті заховайте так, щоб ніхто не побачив.
Ми встали і слідом за Анубісом попрямували стежкою через поле низенької пшениці, що ледве досягала нам до колін. Хвилин через п’ять ми дістались до річки, пройшли берегом не більш як двісті-триста метрів і несподівано натрапили на маленький будинок. Двері були такі низенькі, що нам довелося нахилитись. Коли ми ввійшли, Тот ввімкнув кишеньковий ліхтарик, що його він завжди носив із собою, і ми побачили двох чоловіків. Ті спали просто на долівці, на соломі. Вони не мали на собі ніяких прикрас, отож це були або землероби, або пастухи чи рибалки.
Посеред кімнати догорав вогонь, а поряд стояв каганець з олією і зануреним у неї ґнотом. Анубіс засвітив каганця, і в кімнаті стало видно.
Я взяв у Дхірендри каганця — адже богові не личить тримати в руках такі речі — і підніс угору.
Світло збудило хазяїв. їм здалося, що в кімнату вдерлися злодії; вони схопились, миттю дістали звідкись сокиру та важенну каменюку і вже ладні були дати нам відсіч. Але враз вони побачили перед собою моїх товаришів… Дуже важко описати вам те, що сталося далі.
І каменюка, й сокира зразу ж упали на землю. В одного з хазяїв від страху одвисла нижня щелепа, і він дивився на нас божевільними очима. А другий, тільки-но розгледів нас, зойкнув, сторопіло вхопився руками за голову і впав на долівку.
— О Горе, сину Озіріса, владаря вечірньої і вранішньої зорі, зглянься на свого раба! — закричав він.
Ми заздалегідь домовилися, що я заговорю з ними: треба ж було перевірити, чи можу я розмовляти їхньою мовою, чи ні.
— Заспокойся! — сказав я. — Не треба боятися. Боги Нілу прибули до твоєї країни не для того, щоб заподіяти тобі лихо.
Чоловік, що лежав на долівці, не зважувався підвести голову, і я не знав, чи зрозумів він мене, але в цей час заговорив другий з них.
— Ви жрець? — спитав він.
— Так, — відповів я. — Великі боги Гор, Анубіс і Тот прийшли звідти, де вони живуть з давніх часів. Просто перед тобою стоїть Анубіс, що приніс жертву на честь Озіріса. А оце батько вечірньої і вранішньої зорі Гор; він створив сонце, що зогріває весь світ. Поруч із ним — бог мудрості Тот. Він може навчити тебе всього, чого не знали навіть твої предки. Озіріс послав їх до твоєї країни і звелів, щоб їх урочисто прийняли у храмі бога сонця Ра. Там, під цим храмом, спочиває в гробниці Серафіс, чия душа безсмертна.
Коли я замовк, бідолаха, що досі лежав нерухомо долі, враз схопився і вибіг на вулицю, галасуючи:
— Боги зійшли на землю! Кінець світу!..
Другий зовсім перелякався, опинившись віч-на-віч з богами, і за якусь мить і собі вибіг у двері слідом за товаришем. Це все сталося так раптово, що я навіть не збагнув, чи зрозуміли вони мене, чи ні. Але я вже знав, що можу говорити їхньою мовою, хіба що вимовляю слова трохи інакше, ніж вони.
Коли ми залишились самі, Дхірендра спитав мене:
— Ну, як, зрозуміли ви, що вони казали?
Я відповів, що легко розумію їх, хоч, мабуть, ця мова трохи відрізняється від тієї, якою говорили стародавні єгиптяни, що жили на берегах Нілу.
— Ну, тоді все гаразд, — зрадів капітан Дхірендра. — Ми діємо правильно і тепер треба не гаяти ані хвилини. Ви казали, що найважливіші релігійні відправи єгиптяни влаштовували на берегах ріки. Тому нам неодмінно треба роздобути човен.
Берегом ріки ми рушили до села. Попереду йшов Анубіс, а за ним — ми всі. Ми пройшли зовсім небагато, коли враз побачили невеликий човен, прив’язани до дерева. Човен був підтягнутий до самого берега і стояв серед густих заростів.
Чан і Дхандас пішли по речі, а ми з Дхірендрою заходилися коло човна: треба було прибрати його, щоб трьом великим богам не соромно було пливти ним.
Ми сховали наші речі під лави, а зверху постелили трави, щоб м’яко було сидіти. Дхірендра прив’язав до корми весло і показав мені, як ним орудувати.
Десь о третій годині ночі ми відпливли. У цьому місці річка була неширока, місяць світив яскраво, і ми добре бачили обидва береги.
— Не поспішайте, — сказав нам Дхірендра. — Ми повинні плисти неквапливо, і хай станеться те, що вже судилося.
Я не розмовляв з товаришами — вони сиділи на другому кінці човна, — а гадав, що має нас ще спіткати.
Посріблені місячним сяйвом, береги були дуже мальовничі. В одному місці річка завертала, і ми знову побачили шлях Сидячих Писарів. Тихі, мовчазні статуї викликали якийсь жаль до себе.
Ми пливли повз села, рибальські халупи й храми із сходами, що вели до води. Що далі ми пливли вниз річкою, то вона ставала ширша, а береги — вищі та стрімкіші.
Навколо стелились поля, зеленіли сади. Земля була родюча. Тут уже села стали інші: замість очеретяних хат ми бачили будинки з невипаленої цегли. Людей не видно було ніде: всі міцно спали, і гадки не маючи про те, що до їхньої країни, удаючи богів, зайшли чужоземці.
Течія була повільна-не швидша, як п’ять-шість кілометрів на годину; отже, ми пропливли яких двадцять кілометрів, коли зазоріло і незабаром долину затопили сонячні промені.
Тоді ми ще раз оглянули, чи все до ладу зробили, і кожен обміркував свою роль. Троє богів стали на помісток, зроблений на носі човна, Гор — обличчям уперед, а Тот і Анубіс — позад нього, обличчям до корми. Раннім-рано, в імлі, що здіймалась над водою, ці небесні боги на річці, звичайно, повинні були приголомшити кожного.
Перший, кого ми зустріли, був рибалка, Він розкладав мокрі сіті, щоб висушити їх на сонці. Побачивши нас, він обхопив руками голову, впав на землю і лежав, аж поки ми зникли з очей.
Потім ми пропливли повз голого хлопчика — він сидів на березі під деревом, його чорне волосся було зачесане на правий бік. Побачивши нас, він закричав з переляку і втік, мабуть, додому — сказати матері, що з’явились троє богів.
Ми були певні — хай тільки хто-небудь побачить нас, як зразу ж по всій країні пошириться звістка про те, що на землю зійшли боги. Тому й не дивувалися, коли бачили, як люди бігли від села до села, сповіщаючи про нашу появу.
Нарешті ми підпливли до великого селища. Тут до ріки підступала висока кам’яна стіна, а за нею височів палац з безліччю колон. На березі юрмилось багато людей. Всіх кортіло скоріше глянути на богів.
Мені стало моторошно, коли я побачив яких чоловік триста, та ще й здебільшого озброєних.
Але Анубіс сказав мені:
— Професоре, більше витримки! Починайте свою роль. Зупиніть човен посеред ріки і сповістіть народ про нас.
Я заздалегідь підготував промову і вивчив її напам’ять; тож я обернувся обличчям до натовпу й голосно почав:
— Слухайте всі! Великі боги Нілу за давніх часів берегли ваших предків від усякого лиха; тепер, через багато століть, вони знову зійшли на землю своїх улюблених дітей. Вони прибули сюди, щоб принести вам спокій і щастя. Боги бажають людям добра!
Всі хотіли розглядіти нас, і люди, підштовхуючи одне одного, щораз ближче підходили до води. Вони належали, як я помітив, до різних соціальних груп, а одягнені були так, як у давнину одягались єгиптяни. Були серед натовпу воїни в довгих пов’язках на стегнах, озброєні списами, торговці, що покидали свої крамниці, ремісники, вельможі в довгому одягу і багато жінок та дітей.
Я мимоволі звернув увагу на те, що більшість мала на шиї намисто, а декотрі навіть по два-три разки. Та й не дивно: стародавні єгиптяни страшенно любили намисто і робили його з усього — з каміння, фаянсу, скла, слонової кістки, золота, срібла, міді й дерева, часом позолоченого. Намисто у стародавньому Єгипті не вважали жіночою прикрасою, як у нас, — його носили не тільки жінки, а й чоловіки.
Я ще не знав, чи зрозуміли вони мене, коли раптом на покрівлі палацу з’явився якийсь чоловік у пишному вбранні — мабуть, великий чиновник — і голосно сказав:
— Гор, якого побожно носять у серцях своїх правителі нашої країни, спустився до нас на землю. Гей, серафійці! Вітайте своїх богів! — І він став на коліна й низько схилив голову.
Всі присутні зразу ж послухались і впали ницьма. Я зробив те саме. І тоді боги підняли високо над головою праві руки й повільно опустили їх униз — так вони благословили жителів цієї країни.
Розділ XIV
МІТНІ-ХАПІ
