— До Серафісової гробниці, - пояснив Чан.
— Ви йдете просто смерті в лапи! — не міг я отямитись.
— Але я сподіваюсь, що довго там не затримаюсь, — засміявся він.
Мені й справді здалося, що Чан рокує себе на смерть. Хотілось навіть не пустити його туди.
— Це безумство! — сказав я, схопивши Чана за руку.
— От коли я загину, тоді називайте мене безумним. Людину, яка заздалегідь обміркувала все до найменших подробиць, вважають за розумну. А що я зробив саме так, то я, мабуть, скоріше розумний, ніж безумний, — пожартував він.
— Ви ж не знаєте ні слова староєгипетською мовою! Як же ви зможете порозумітися з ким-небудь? — спитав я схвильовано.
— А мені можна й не знати тутешньої мови: я ж не тільки сліпий, а ще й німий, — відповів Чан.
Ну й людина! На всі запитання має готову відповідь!
Я покликав Бакні, і ми втрьох рушили до західної частини стіни. Там Бакні тихенько відчинив дверцята, і Чан, тримаючи у правій руці кийок, а ліву простягнувши просто перед собою, вийшов з палацу і попрямував уперед непевною ходою, похитуючись і спотикаючись.
Бакні зачинив дверцята, і я, стривожений, повернувся до палацу, не сподіваючись уже колись побачити усміхнене обличчя друга, з яким так негадано звела мене доля.
Розділ XXІІІ
ДРУГИЙ ЧАНІВ ПОДВИГ
Немає потреби говорити вам, що Чан повернувся цілий і здоровий. Це й так зрозуміло: інакше я не мав би змоги описувати нашу дивовижну мандрівку.
Зараз мені хочеться тільки коротенько розповісти вам про другий Чанів подвиг; подробиці я почув від нього самого, коли він через три дні повернувся до палацу.
Чан одійшов далеченько від стіни палацу і сів на розі вузенької вулички. Перехожих було небагато. Коли Чан чув, що хтось іде, він зразу ж простягав руку, прохаючи милостині. Так минуло кілька годин.
Мій друг недаремно так довго сидів там: по-перше, він добре ознайомився із цим районом, а по-друге, переконався, що ніхто не бачив, як він виходив з палацу.
Опівдні Чан зійшов з гори і безлюдними вуличками та провулками дістався до храму бога Ра.
Коли смеркло, навколо храму загорілися вогнища. їх розпалили солдати, готуючись до ночівлі. Псаро поставив загін поблизу храму на випадок раптового нападу.
Солдати, побачивши Чана, подумали, що це сліпий і німий жебрак, і нагодували його. Воїни в кожній армії і в кожному племені чуйні і доброзичливі. Я зрадів, дізнавшись, що серафійці, люди стародавньої цивілізації, не були винятком.
Чан ліг серед солдатів і незабаром заснув. Мене завжди вражала ця його здатність: він міг засинати за всяких умов, а особливо тоді, коли йому загрожувала якась небезпека.
Прокинувшись рано-вранці, Чан став походжати на майдані перед храмом. До нього часом звертались, але він удавав, ніби не чує, а коли до нього доторкались, він мимрив щось і вказував руками на очі й на рота. Люди співчували сліпому старцеві і не зачіпали його. Чан так добре грав свою роль, що нікому й на думку не спадало запідозрити щось.
Увечері Чан пройшов у храм, де Псаро і Нохрі помістили своїх командирів. Спочатку кілька чоловік поглядали на нього підозріливо, а потім, переконавшись, що він сліпий і німий, перестали звертати увагу.
Чан був дуже досвідчений детектив і спостерігати вмів не гірше, ніж перевтілюватися. Чан сів у темному кутку храму і опустив повіки так, що все навколо бачив, а іншим здавалося, ніби він сидить із заплющеними очима.
На другий день він з ранку до вечора тинявся по всьому храму. До нього пробували заговорити, але даремно — він не відповідав.
Чан потім казав мені, що він навмисне вештався там так довго, щоб до нього звикли і перестали помічати.
Призвичаївшись до оточення, він зважився на новий крок. Намацуючи кийком дорогу, він пройшов у ту кімнату, де були Псаро, Нохрі і Дхандас.
Вони вже бачили Чана в головній залі храму, але все-таки, коли він прийшов, Псаро незадоволено звелів йому вийти. Чан удав, ніби не чує, і спокійно сів на підлогу, підібгавши під себе ноги.
Псаро вхопив його за комір, але Чан не ворухнувся. Невідомо, чим би все кінчилось, якби Нохрі не сказав Псаро, щоб він дав спокій бідному глухонімому і сліпому старцеві, який нікому не заважає. Псаро довелось відпустити його, отже Чан зміг провести третю ніч у самому штабі Нохрі.
Дхандас, не знаючи староєгипетської мови, мусив звертатися по допомогу до Псаро, і той був для нього за перекладача, коли адвокат розмовляв з Нохрі. А якщо Псаро не було поблизу, Дхандас висловлював свої думки на мигах.
Чан швидше за Нохрі розумів Дхандасові жести, значно краще за Псаро володів хінді і, таким чином, перебуваючи серед ворогів, узнав багато цікавого для нас.
Наприклад, він довідався, що частина городян перейшла на бік заколотників, бо Нохрі обіцяв на другий ранок поділити між ними золото з Серафісової гробниці, а ще більше нагородити, коли буде взято царський палац і Нохрі сяде на престол.
Нарешті Дхандас, Нохрі і Псаро заговорили про саму скарбницю.
Дхандас заявив, що не відчинить гробницю, поки Нохрі і Псаро не поклянуться дати йому третину всіх коштовностей, і заспокоївся тільки тоді, коли вони тричі повторили йому цю клятву.
Потім Дхандас почав вимагати, щоб йому дали рабів і невеликий загін солдатів, — тоді він міг би спокійно покинути цю країну і вивезти свої скрині. Нохрі погодився й на цю умову і сказав Дхандасові, що по той бік гір розкинувся величезний ліс, а за ним тече ріка. Вона веде, як розповідає Псаро, в дивовижний світ, зовсім не схожий на країну серафійців.
Коли обидві сторони порозумілися, Дхандас пообіцяв провести їх до скарбниці, але знов-таки з умовою, що він спуститься вниз сам і покличе їх аж тоді, коли відімкне двері в гробницю.
Обернувшись спиною до Нохрі і Псаро, Дхандас попрямував у той куток кімнати, де лежала купа солом’яних мат, — на них колись спали жерці. Нохрі і Псаро не звертали на нього уваги, але Чан, сидячи в своєму кутку, не спускав його з ока. Він побачив, як Дхандас витяг з-під тієї купи ключ од Серафісової гробниці — священний амулет у вигляді жука-скарабея.
Потім Дхандас вийшов з кімнати і не приходив приблизно з півгодини. Чан зрозумів, чому він так затримався: Дхандас не знав ієрогліфів і не міг швидко скласти напису. Коли нарешті йому пощастило зробити це, він голосно гукнув Нохрі і Псаро.
Поки Дхандаса не було, Чан пильно стежив за Нохрі і Псаро, щоб дізнатися, чи не задумали ці двоє щось заподіяти Дхандасові: тоді вони перекинулися б хоч кількома словами. Але ні: обидва заколотники прагнули скоріше побачити незліченні багатства і мовчки ждали, поки Дхандас покличе їх.
Тільки-но Дхандас гукнув їх, вони зразу ж вибігли з кімнати. Чан сидів так само нерухомо в своєму кутку. Обличчя його було байдуже, очі напівзаплющені, губи міцно стиснуті.
Так він просидів на самоті близько години, весь час прислухаючись до того, що діється за дверима. Чан сидів так тихо, що навіть миша, вибігши з-під стіни, не злякалась. Вона стала на задні лапки і почала вмиватися. Але тільки-но почула, що хтось підходить до дверей, як зразу ж утекла в свою нору.
Перший до кімнати ввійшов Нохрі. Очі його блищали, обличчя пашіло, рука, коли він виймав з піхов меча, тремтіла — Чан усе помітив.
Слідом за Нохрі вбіг Псаро. Поклавши руку на плече полководцеві, Псаро добре струсонув його. Вони швидко і з запалом заговорили своєю мовою.
Незабаром повернувся Дхандас, пройшов у куток, непомітно сховав під солом’яні мати амулет, надів маску і підійшов до серафійців. Чанові здалось, що Дхандас зовсім збожеволів. Він підняв руки над головою і почав танцювати, високо підкидаючи довгі ноги і кружляючи по всій кімнаті. Різкі, несподівані рухи і страшна маска робили цей дикий танець ще жахливішим і огиднішим.
— Золото, діаманти! Діаманти, перли! Ох, скільки скарбів! Я засував руки в скрині, і самоцвіти пересипалися між пальцями, наче пісок! А навколо грудки золота! їх там мені по лікті. Ха-ха-ха! — кричав Дхандас.
Потім він підскочив до Псаро, схопив його за руки і спитав, заглядаючи у вічі:
— А ви додержите свого слова? Ми ж повинні довіряти один одному.
— За це не турбуйтеся, — відповів Псаро. — Тільки не зачіпайте золота, хай воно залишиться для тих, хто нам допоможе, бо цього вимагають інтереси Нохрі. Ну, а самоцвіти ми втрьох поділимо між собою порівну.
— І ви повинні ще дати мені змогу безпечно виїхати звідси, — нагадав Дхандас.
— Нохрі вже обіцяв вам.
— Тоді я залишусь Гором, це для вас краще.
— Тут живуть самі дурні, і ми можемо робити з ними все, що схочемо, — засміявся Псаро.
Цієї миті в кутку хтось захропів: то заснув Чан. Псаро подивився в той бік.
— Цей старий жебрак і досі ще тут. Чи не вишпурнути його звідси?
— Та треба було б, — підтримав його Дхандас. — Чого він тут товчеться!
Псаро підійшов до Чана і схопив його за комір. Чан зірвався на ноги, мовби нічого не тямлячи спросоння, почав розмахувати руками, як справді сліпий, і збив з ніг Псаро. Той простягнувся посеред кімнати, а Чан ступив уперед і безпомічно зупинився. Нохрі осатанів, коли побачив, що через жебрака Псаро впав, і накинувся на нього.
Чи то Нохрі занадто турнув сліпого, чи, може, той сам поточився, але ноги в нього підломились, і він упав ницьма. На щастя, він не покалічився, бо звалився на солом’яні мати.
Нохрі, Дхандас і Псаро, мов собаки, вчепились у сердешного жебрака і викинули його з кімнати. Чан упав на кам’яну підлогу і жалібно застогнав од болю, притиснувши до грудей руки, а в руках він тримав… Серафісового жука-скарабея.
Розділ XXIV
ОБЛОГА ПАЛАЦУ
