— Зловимо. Згідно з теорією ймовірності — обов'язково зловимо. Щоправда, не бандитів, а облизня.
— Жартуєш?
— Свята правда. Хоч ми район увесь і перекрили, але скільки шансів, що вони підуть грабувати саме сьогодні і саме під нашу будочку? А головне — чи їх не здивує така кількість молодих жінок у дублянках на порівняно невеликій території?
— Гад ти, Олексо! Хоч би збрехав для оптимізму.
— Для оптимізму нам уже п'ятдесят з гаком років брешуть. Ти краще дивись у свою шпарку, а то проґавиш.
— Я дивлюсь… О! А це ще що? Не наша дублянка.
— Як — не наша? Може, хто з сусіднього маршруту заблукав?
— Та ні, зовсім не наша. Наших я усіх добре в обличчя знаю. А це якась місцева додому повертається… От іде сама, а нема щоб подзвонити чоловікові, аби зустрів, бо, не дай Боже, ще пограбують…
Ми пошепки пирхнули. Я не відривався від свого сектору огляду, але «нештатної» жінки в дублянці мені не було видно. І тут напарник радісно повідомив:
— О! Її вже зустріли! Напевно, чоловік з друзями. Стали, про щось говорять. Він у неї сумку забрав, бо важка. Турботливий… Ну от, вони пішли собі люляти, а ми мерзнемо.
За цими теревенями ми відволіклись і забули на якусь мить про нашу «підставу». І тут вона про себе нагадала, та ще й як! Спочатку почувся її крик:
— Шухер, ідіоти! Її ж грабують!
А потім бабахнули три постріли в повітря.
Ми рознесли будку на трісочки і вискочили на вулицю, очманілі. Видовище було не для курсантів міліцейської школи. Бо на три боки розбігалося троє шмаркачів, один із яких притискав до грудей дублянку, посеред тротуару валялася перекинута сумка, з якої повисипались якісь пакети, а сама власниця сумки і дублянки чимдуж мчала у четвертий бік. Щодо нашої оперативниці, то вона голови не стратила. Скинула чоботи і босоніж гнала псевдочоловіка, стріляючи у нього над головою.
— Свідка ловіть, свідка! — гукнула вона в перерві між пострілами.
Цей невдячний, як з'ясувалося, обов'язок взяв на себе я. Перелякана добряче випередила мене, бо по-перше, її гнав страх, а по-друге — бігти у самому платті все ж таки легше. Проте, я встиг помітити, до якого будинку вона заскочила, і навіть на слух встановив, в які саме двері несамовито дзвонила. Я запізнився на кілька секунд. Бо хтось уже впустив потерпілу додому.
Пояснюю спеціально для неміліціонерів. Якщо жінку, котру пограбували, не допитати одразу по гарячих слідах і не зафіксувати письмово її свідчення, то може виникнути дуже неприємна ситуація. По-перше, потерпіла може заплутатися на опізнанні, по-друге, самі грабіжники іноді нахабно заявляють: який грабунок, ви що? Йдемо собі ввечері по вулиці, дивимося — на тротуарі лежить кожушок і сумка з продуктами. Ми їх підняли — з цікавості — а тут звідкілясь міліція.
Ось чому я замість спокійно подзвонити у двері, за якими зникла свідок, вона ж — потерпіла, почав гатити в них кулаком. І достукався!
Двері розчахнулися з такою силою, що я ледь встиг відскочити, аби не заробити в лоба. І звідти, зсередини на мене з ревом кинувся здоровенний чолов'яга у самих сімейних трусах і з занесеною для удару сокирою.
Я не став чекати, доки траєкторія руху відточеного леза обірветься посеред мого лоба, а різко нагнувся і буцнув дядька головою в голий живіт. Точніше, просто підставив свого довбешника, а він уже сам на нього напоровся сонячним сплетінням. Рев обірвався на найвищій ноті, бо сокирнику одібрало мову. Знаряддя ж самозахисту випорснуло з його руки і згідно з незламними законами сера Ісака Ньютона полетіло над моєю головою далі. Але недалеко, бо вгрузло у двері навпроти.
У мене не було часу озиратися, аби переконатися у фундаментальності Ньютонових законів щодо інерції. Бо дядько і без сокири виглядав живим втіленням нечистої сили — до характерного запаху включно. Йому вдалося вхопити повітря, і він із натужним сипінням поволі розігнувся.
— Ідіот, краще б ти жінку на зупинці зустрів! Отам твоя сокира знадобилася б!
Але чолов'яга мене ще не чув. Що ж, сам винен. Є один прийом, котрому Старий навчив свого часу нас, молодих. Особливо ефективний при затриманні пляжних злодіїв, а тут аналогічна ситуація, бо громадянин хоча і не на пляжі, зате одягнений відповідно.
Доки бідолаха розвертався, аби вдарити мене цього разу кулаком, я різко пірнув донизу, без перешкод вхопив його за… самі розумієте, що, сильно стис і крутонув. Дядько дико заверещав і як стояв, гепнувся на п'яту точку опори. Настала тиша.
Я скористався паузою, сам перевів подих, вихопив з кишені службове посвідчення і тицьнув його просто в перекошену від болю пику. Він чомусь підняв обидві руки догори.
І тут за моєю спиною клацнув замок і делікатно зарипіли двері. Я озирнувся. У шпарину обережно висковзнув невисокий, лисуватий, клаповухий чоловічок, який складався переважно з великого характерного шнобеля і пари пронизливо-сумних очей. Він зиркнув на мене, на дядька в трусах, котрий все ще сидів на холодному кахлі, нарешті — на сокиру, що вгрузла у його двері ледь не до половини леза, зітхнув і вимовив кудись у простір:
— Хтось стукав, чи мені здалося?
— Вибачайте, то не я.
— Громадянине начальнику, ви цьому Жаботинському щось одне показуйте: або посвідчення, або пістолет. Боюсь, доведеться підлогу мити, а сьогодні моя черга.
І тільки тут я помітив, що й досі стискаю в правиці зброю. Мені стало навіть соромно, і я швиденько заховав пістолет у кобуру, а посвідчення в кишеню.
— Дрібне непорозуміння, знаєте. Я Олекса Сирота, Київський карний розшук, старший інспектор.
— Радий познайомитись. Я теж Олекса, тільки Сілецький. По-вуличному — Халим. Депо «Київ-Товарна», секція рефрижераторів, бригадир.
На цей момент дядько в трусах почав якось дивно сичати, так, наче азбукою Морзе. Мій тезко зі зрозумінням похитав головою:
— Б'юсь об заклад, що він намагається вимовити слово «суки».
І справді, цей здоровило, витираючи обома руками рясні сльози, нарешті простогнав:
— С-с-с-суки лягаві! Охоронці називається! Жінку пограбували, дублянку здерли, а вони замість бандитів ловити законному чоловіку яйця крутять!
Бригадир Сілецький не без задоволення прокоментував:
— Так оце, Володю, коли ти до мене щодня приходиш то по сіль, то по сірники, то закурити, а то… Халим, жидівська морда, дай рубля, бо труби горять! — так це, виявляється, не від бідності. Це ти, дупа православна, на дублянку жінці економив? От тобі і відлилися мої жидівські сльози.
Я зрозумів, що влада в моїй особі мусить втрутитися, і гарикнув на обох:
— Ану ша! Знайшли собі Євбаз! Ціла ваша дублянка, горіла б вона синім полум'ям! Ми її у бандитів уже відбили. І їх ось-ось пов'яжемо.
І тут на вулиці перед будинком ляснув постріл, за ним другий, третій… а далі знялася справжнісінька канонада! Вікно у під'їзді жалібно тенькнуло і скалки посипалися нам на голови. Ми втрьох і без команди гепнулися на підлогу.
— Халим, це що, твої до Ізраїлю прориваються?
— Ні, Володю, твої до лісу.
А насправді на вулиці діялося ось що: першого нападника наша колежанка, хоч і босою по снігу, але наздогнала. І так стрибнула йому на плечі, що він розквасив об асфальт усе, що спереду — від лоба до великих пальців ніг. Другий грабіжник упав сам, заплутавшись у полах дублянки, яку він з великого переляку не додумався викинути. І тільки третій, як з'ясувалося потім, найважливіший для нас, бо у нього в кишені лежала пляшка з наркозною гидотою і вже намочена ганчірка, — від погоні відірвався. Махонув через темні двори, подолав паркан і вибіг на вулицю Фрунзе, на превелике наше щастя, порожню у цю пору. Порожню від нормальних громадян, котрі вдень будують комунізм, а ввечері плачуть перед телевізором разом із тьотею Валею Леонтьєвою — від усієї душі. Зате нашого лягавого брата на тій вулиці виявилося аж надто. Бо на постріли опе-ративниці з усіх дворів, під'їздів, будок, кіосків повискакували всі, хто сидів у засадах. Заревли мотори службових «газиків», подали голос наші службові собацюри — і от уся ця двонога-чотирьохлапа-чотириколісна армада кинулася за одним-єдиним втікачем.
Він мчав посеред вулиці так, що відірвався від «газика», з якого посилав матюки сам Генерал…
Розслідування так і не встановило, хто першим відкрив вогонь. Усі розводили руками: почали стріляти — і я теж, але виключно вгору або над його головою. Такий собі безневинний феєрверк. Проте, кілька куль рикошетом від стовпів усе ж таки втрапили у вікна беззахисних громадян. А одному юному натуралісту навіть розкоцали акваріум. Але свій янгол-охоронець є, напевне, і у дурних ментів, бо серед вищих приматів ніхто не постраждав.
Щоправда, масовість нас ледь-ледь не підвела. Отой вусмерть переляканий петеушник на якомусь шостому чутті різко завернув до темного провулку, але не побіг вздовж паркану, а з останніх сил перескочив через нього і заліг. Погоня за інерцією промчала далі, дострілюючи останні набої з табельної зброї. Вранці дітвора мала кайф, визбируючи стріляні гільзи.
Неповнолітній злочинець полежав собі, полежав, потім підвів голову, прислухався: шум погоні стихав десь за пивзаводом. Грабіжник нарешті видихнув повітря і почав обережно підводитися. Бідна дитина! Якби він добре вчився у школі, не смикав дівчат за кіски і не показував язика директору, то не довелося б йому вступати в ПТУ, а відтак знайти собі отаких дружків і дожити — в фіналі — до такої халепи. Прізвище цієї халепи я чомусь запам'ятав (тільки не смійтеся — авт.). Сержант Петренко, автоінспектор. «Даішників» ми взяли на облаву, аби заткнути ними про всяк випадок такі діри, куди за нашими розрахунками грабіжники не повинні були поткнутися. А воно поткнулося! Ніякої поваги до наукових методів боротьби зі злочинністю.
Все, чого навчився Петренко в міліції — так це штрафувати за перевищення швидкості. А тут, розумієте, спочатку стріляють, як у кіно про війну, а потім живий бандит мало не на голову падає. Пістолет із кобури він вийняв і патрон у патронник дослав, ще коли його у той двір поставили. Тому, не довго думаючи, підніс ствол під саме вухо бандюзі і спустив курок. Полякати вирішив…
І таки налякав. Ведмежа хвороба, як відомо, буває не лише у ведмедів. Так от, напад цієї хвороби у нашого петеушника вдалося припинити тільки зусиллями викликаної «швидкої допомоги». Потім його довго відмивали зі шлангу, бо у такому вигляді ніхто брати затриманого до себе в машину не хотів, а вести через усе місто пішки — задалеко. Потім задоволений Генерал пожартував:
— А може, все ж таки сержант Петренко його власним ходом відконвоює? Зігріються обидва…
Потім підійшов я з Халимом, він пожертвував пару списаних залізничних ковдр, в які ми замотали відмитого зусранця, потім хтось нарешті здогадався гальмонути вантажівку, ми закинули до кузова усіх трьох затриманих, про всяк випадок, перев'язаних мотузком, як домашня ковбаса — і ось у такому вигляді допровадили, куди слід.
— Що було далі, ти можеш прочитати у Шейніна або у Адамова. А я не знаю, що було далі. Зранку примчала прокуратура, тицьнула нам до носа свіжу постанову, що всі злочини, скоєні неповнолітніми, розслідує виключно це відомство — з моменту затримання підозрюваних. І хіба що не вихопила отих трьох із наших рук. Потім десь місяці через три на останній сторінці «вечірки» з'явилося кілька рядочків, мовляв, зусиллями правоохоронних органів оперативно затримана група неповнолітніх, котрі грабували поодиноких перехожих. Прокуратура завершила розслідування. Суд виніс заслужений вирок. Гуляйте, дорогі киянки — хоч у дублянках, хоч голими — ніхто вас тепер не зачепить.
— І все?
— Ні, наш Генерал у Москві на колегії доповідав про досвід створення «зони видимої оперативної тиші», замовчуючи, звичайно, те, що заловили ми цих бандюг не завдяки науці, а завдяки щасливому випадку. Але Генерала похвалили і навіть чимось нагородили. Про мене він теж не забув — привіз дві банки справжньої імпортної розчинної кави із закритого міністерського буфету.
