- Але я прийшов, - сказав він нарешті. - І ви теж прийшли.
- Так, - сказала Джулія. - Я рада вам.
Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на неї й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.
- Мій тато теж палить люльку, - сказала вона, - і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.
- Розкажіть мені про свого батька, - сказав він, - і про себе теж розкажіть.
І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько - фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.
Коли він змовк, вона сказала: - Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!
- Маючи у своєму розпорядженні машину часу, ви завжди можете перебратися до нас.
- Це не так вже й легко. Не говорячи вже про те, що мені навіть на думку не спаде покинути тата, а ще доведеться взяти до уваги й поліцію часу. Розумієте, подорожувати часом дозволяється тільки членам урядових історичних експедицій, а для простих людей це недоступно.
- Але вам це вдається досить непогано.
- Тільки тому, що мій батько винайшов власну машину й поліція часу нічого про неї не знає.
- Отже ви порушуєте закон.
Вона кивнула.
- Але тільки з точки зору поліції, тільки у світлі її концепції часу. У мого тата своя концепція.
Було так приємно слухати, як вона говорить, що не мало значення про що вона говорить, він бажав лише щоб вона говорила, і неважливо наскільки вигаданою була тема розмови. - Розкажіть мені про неї, - попросив він.
- Спочатку я розповім вам про офіційну концепцію. Ті, хто підтримують її, кажуть, що ніхто з майбутнього не повинен брати участь у подіях минулого, бо сама лише його присутність створить парадокс, і, щоб його врівноважити, повинні змінитися події в майбутньому. Тому Відділ подорожей в часі забезпечує допуск до машин часу тільки вповноваженим фахівцям і тримає поліцію часу, щоб не дати втекти в минуле тим, хто мріє про простіше життя й маскується під історика, щоб мати змогу постійно повертатися в якусь іншу епоху.
Але згідно з концепцією мого тата книга часу вже написана. З макрокосмічної точки зору, говорить мій тато, все, що має статися , вже сталося. Таким чином, якщо людина з майбутнього бере участь в події в минулому, то вона стає частиною цієї події з тієї простої причини, що вона була її частиною з самого початку, і парадокс не може виникнути.
Марк глибоко затягнувся люлькою. Йому це було необхідно.
- Схоже, ваш батько – це видатна особа, - сказав він.
- О, так! - Від захвату рум’янець на її щоках став іще густішим, підкреслюючи блакить її очей. - Ви не уявляєте, містере Рендольф, скільки книг він прочитав. Наша квартира повнісінька ними! Геґель, Кант і Хьюм; Айнштайн, Ньютон і Вайцзекер. Я... я навіть сама читала деякі з них.
- У мене теж багато книг. Насправді, я теж багато читаю.
Вона захоплено подивилася на нього.
- Як це чудово, містере Рендольф! - сказала вона. - Я впевнена, що в нас дуже багато спільних інтересів.
Далі, у розмові з'ясувалося, що в них і справді багато спільних інтересів. Втім, незабаром він усвідомив, що трансцендентна естетика і теорія відносності - не зовсім доречні теми розмов чоловіка з дівчиною на пагорбі вересневим вечором, навіть якщо чоловікові вже сорок чотири, а дівчині всього двадцять один. На щастя, розмова мала й приємні сторони, результатом їх жвавої дискусії на тему трансцендентної естетики стало не тільки виявлення апріорних та апостеріорних висновків, але й мікрокосмічних зірочок в її очах. Аналіз філософії Берклі дозволив помітити не тільки вади теорії єпископа, але й ніжний рум'янець дівочих щічок, у результаті ж обговорення теорії відносності з'ясувалося, що Е незмінно дорівнює ем-це- квадрат, а знання не тільки не шкодять жіночій чарівності, а є навіть важливим доповненням до неї.
Хороший настрій супроводжував його довше, ніж Марк на то заслуговував, і не полишив тоді коли він ліг спати. Цього разу він навіть не намагався думати про Анну - знав, що з цього нічого не вийде. Натомість він просто лежав в темряві і насолоджувався всіма випадковими думками, що приходили йому в голову, і всі вони стосувалися вершини вересневого пагорба та дівчини з волоссям кольору кульбаби.
'Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас.'
Вранці він поїхав у селище й зайшов на пошту перевірити чи немає йому листів. Листів не було. Його це не здивувало. Джеф так само, як і він, не любить писати листи, а Анна зараз, напевно, відрізана від зовнішнього світу. Ну, а щодо роботи, то він дозволив своїй секретарці турбувати його тільки в самих невідкладних випадках.
Марк подумав, чи не розпитати йому старого поштаря чи живе в околиці сім'я Денверс. Але вирішив не запитувати. Адже якщо запитати, то вся ретельно продумана Джулією версія розлетілася б на друзки, і хоча він не вірив в правдивість цієї історії, але не був настільки прозаїчною натурою, щоб руйнувати таку гарну вигадку.
Сьогодні на ній була жовта сукня, того ж відтінку, що й волосся. І знову в нього сперло подих, і знову він не міг вимовити жодного слова. Та коли ця мить минула і дар мови повернувся, - все стало на свої місця і їхні думки були як два бурхливі струмочки, які, весело дзюркотали, зливаючись в єдиний потік весь день до самого вечора.
- А завтра ви прийдете? Цього разу запитала вона. Втім, він сам хотів це запитати, але вона випередила його. І її слова піснею звучали в його вухах на зворотньому шляху через ліс до будинку і заколихали його після вечора на ґанку з люлькою.
Наступного дня, коли він піднявся на пагорб, там нікого не було. Спочатку розчарування приголомшило його, але потім він подумав, що вона всього лише запізнюється. Вона, мабуть, ось-ось з'явиться. Він сів на гранітну лавку, щоб почекати. Але її не було. Проходили хвилини, години. З лісу виповзли тіні й почали підніматися схилом вгору. Стало холодніше. Нарешті він здався й засмучений подався до будинку.
Не з'явилася вона й наступного дня. Ні наступного. Він не міг ані їсти, ані спати. Риболовля набридла. Не читалося. І весь цей час він ненавидів себе, ненавидів за те, що поводиться як закоханий підліток, за те, що нічим не відрізняється від будь-якого іншого дурня, якому вже за сорок, а він усе зваблюється гарненьким личком й стрункими ніжками. Ще зовсім недавно він би навіть не подивився на іншу жінку, аж ось ще й тижня не пройшло, а він не тільки почав задивлятися, але й закохався.
Коли, на четвертий день, він піднімався на пагорб, то вже й не сподівався побачити Джулію, аж раптом побачив її в променях сонця, й здалося, що він знову ожив. Цього разу вона була в чорному платті. Він мав би здогадатися чому її не було, та він не здогадався поки не підійшов до дівчини й не побачив сльози на її очах та зрадницьке тремтіння губ.
- Джуліє, що сталося?
Вона припала до нього й притислася обличчям до піджака, її плечі здригалися. - Помер мій тато, - сказала вона, і він звідкись знав, що це її перші сльози, що на відспівуванні покійника і похоронах вона не плакала й розридалася лише зараз.
Він ніжно обняв дівчину. Він ніколи не цілував її, не поцілував і зараз. Тільки провів губами по чолу, торкнувся волосся - оце і все.
- Співчуваю, Джуліє, - сказав він. - Я знаю, як багато він для вас значив.
- Він із самого початку знав, що вмирає, - сказала вона. - Знав, напевно, відтоді, як проводив у лабораторії досліди зі стронцієм-90. Але він нікому про це не сказав, навіть мені нічого не сказав... Я не хочу жити. Без нього мені немає для чого жити. Немає для чого, немає, немає!
Він міцно обійняв її.
- Ви ще щось знайдете, Джуліє. Когось знайдете. Ви ще молода. Ви ще зовсім дитина.
Її голова різко відкинулася, вона глянула на нього миттєво висохлими очами.
- Я не дитина! Не смійте називати мене дитиною!
Від подиву він відпустив її й відступив назад. Він ще жодного разу не бачив її сердитою.
- Я не хотів... - почав було він.
Та її гнів пройшов так само швидко, як і з'явився.
- Я знаю, що ви не хотіли мене образити, містере Рендольф. Але я не дитина, правда, не дитина. Обіцяйте мені, що ніколи не називатимете мене дитиною.
- Добре, - сказав він. - Обіцяю.
- Тепер мені час йти, - сказала вона. - У мене ще тисяча справ.
- А завтра... ви прийдете завтра?
Вона довго дивилася на нього. Її блакитні очі блищали від сліз наче роса після літньої зливи.
- Машини часу зношуються, - сказала вона. - Потрібно замінити деякі деталі, а я не знаю, як це робиться. Наша... тобто моя... годиться тільки на одну поїздку, та й то я не впевнена.
- Але ж ви спробуєте?
Вона кивнула.
- Так, спробую. І ще, містере Рендольф...
- Так, Джулія?
- Якщо в мене не вийде, щоб ви знали, - я вас кохаю.
Вона швидко втекла вниз схилом й зникла в кленовому гаю. Його руки тремтіли коли він запалював люльку, і сірник обпік йому пальці. Він не пам'ятав, як дістався будинку, як вечеряв й ліг спати, але все це він робив, тому що вранці прокинувся в своїй кімнаті, а на кухні був брудний посуд.
Він вимив посуд й зварив каву. Весь ранок він ловив з містка рибу й намагався ні про що не думати. З реальністю він зіткнеться пізніше. А зараз йому було достатньо знати, що вона кохає його, і що через кілька коротких годин він знову її побачить. Навіть зіпсована машина часу повинна без зайвих клопотів довезти її з селища до пагорба.
Він прийшов раніше, сів на гранітну лавку й чекав, коли вона вийде з лісу й почне підніматися на пагорб. Він чув як стукоче його серце і знав, що руки тремтять.
'Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас.'
Він чекав, чекав, але вона не прийшла. Не прийшла вона й наступного дня. Коли тіні почали подовжуватися й стало прохолодно, він спустився з пагорба й увійшов у кленовий гай. Він знайшов стежку й пройшов нею через ліс аж до самого села. Він зупинився біля маленького будиночка пошти й запитав, чи немає для нього листів. І коли літній поштар відповів, що листів немає, він якусь мить зважувався.
- Ска... скажіть, живе десь тут поблизу сім'я Данверсів? - випалив він.
Поштар похитав головою.
- Ніколи не чув про таких.
- А похорони недавно в селі були?
- Вже з рік як не було.
Марк приходив на пагорб щодня, поки не скінчилася його відпустка, але в глибині душі він знав, що дівчина не повернеться, що він втратив її назавжди, неначе її ніколи й не було.
