Вечорами він вештався селом сподіваючись, що поштар помилився, але Джулії не було й сліду, а перехожі, яким він описував зовнішність дівчини, теж нічого не знали про неї.
На початку жовтня він повернувся в місто. Вдома він намагався поводитися так, наче в їхніх стосунках з Анною нічого не змінилося. Та коли вона дивилась на нього, то здавалось, що вона бачить, що щось змінилося. І хоча вона ні про що не запитувала, з кожним тижнем вона ставала все мовчазнішою й мовчазнішою, а той, так і не розгаданий ним, страх в її очах ставав все виразнішим.
Він почав щонеділі їздити за місто й відвідувати вершину пагорба. Листя вже пожовкло, а небо було навіть блакитніше, ніж місяць тому. Годинами сидів він на гранітній лавці, дивлячись на те місце, де востаннє бачив дівчину.
'Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас.'
Потім, дощової ночі всередині листопада, він знайшов валізу. Вона належала Анні, і знайшов він її зовсім випадково. Вона поїхала в місто пограти в бінго, а він залишився в будинку сам. Провівши дві години дивлячись надоїдливі передачі, Марк згадав про складані картинки-загадки, які він збирав минулої зими.
Намагаючись придумати собі якесь заняття - будь-яке, аби тільки відволіктися від думок про Джулію, він поліз за картинками на горище. Валізка впала з полиці, коли він порпався серед коробок й випадково зіштовхнув її. Вона впала й від удару об підлогу відкрилася.
Він нахилився, щоб підняти її. Це була та валіза з якою Анна прийшла в ту невелику квартирку, яку вони найняли після одруження, і він згадав, що вона завжди замикала її й, сміючись, говорила, що є речі які жінка повинна тримати в секреті навіть від власного чоловіка. З роками замок проржавів і від удару зламався.
Марк почав було закривати валізу, та зупинився, коли помітив виступаючий край білої сукні. Тканина здавалась знайомою. Він бачив подібну тканину ще зовсім недавно - вона викликала спогади про цукрову вату, морську піну та сніг. Він підняв кришку й тремтячими руками дістав сукню. Марк тримав її за плечі й дав розгорнутися, і вона висіла в кімнаті як ніжний падаючий сніг. Він довго дивився на сукню, в нього перехопило подих. Потім, обережно згорнувши, він поклав її в валізу й закрив кришку. А валізу поставив назад в нішу під дахом.
'Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас.'
По даху тарабанив дощ. Горло так стисло, що на мить Марку здалося, що він ось-ось розридається. Він повільно спустився східцями з горища. Зійшов спіральними сходами з другого поверху в вітальню. Годинники на каміні показували чотирнадцять хвилин по десятій. Через кілька хвилин вона вийде на розі з автобуса й піде вниз вулицею й підійде до дверей будинку. Анна... Джулія. А може Джуліанна?
Чи не таке її повне ім'я? Можливо. Люди, коли вибирають нове ім’я, завжди зберігають в ньому хоча б частину свого справжнього імені. Можливо вона вважала, що повністю змінивши прізвище безпечно залишити хоч частину імені. Ховаючись від поліції часу, вона, напевно, не лише змінила прізвище, але й вжила інших заходів. Не дивно, що вона ніколи не хотіла фотографуватися! А скільки страху вона, мабуть, пережила в той далекий день, коли сором'язливо ввійшла в його контору, щоб найнятися на роботу! Зовсім одна в чужій епосі, не знаючи напевно чи вірна батьківська концепція часу, чи чоловік, який покохає її в сорокарічному віці матиме ті ж почуття до неї в свої двадцять. Все ж вона повернулася, повернулася, як і обіцяла.
Двадцять років, з подивом думав він, і всі ці роки вона знала, що одного дня я піднімуся на пагорб і побачу її в променях сонця, молоду та привабливу, і знову закохаюся в неї. Вона повинна була знати, бо це було її минулим й моїм майбутнім. Але чому вона не розповіла мені? Чому не говорить тепер?
І раптом він зрозумів.
Йому стало важко дихати, він вийшов в коридор, накинув плащ і вийшов під дощ. Він ішов тротуаром, а дощ лив йому на голову і крапельки текли по щоках, деякі з них були дощовими, а інші слізьми. Як могла така красуня як Анна... як Джулія, боятися старості? Невже вона не розуміла, що в його очах вона не може постаріти, що для нього вона не постаріла ні на день з того моменту, як він відірвав погляд від паперів і побачив як вона сором'язливо стояла в маленькому кабінеті, й відразу закохався в неї. Невже вона не розуміла, що саме тому дівчина на пагорбі здалася йому незнайомою?
Він вийшов на вулицю і йшов нею до повороту. Він був майже біля зупинки, коли під'їхав автобус і з нього в білому плащі вийшла та його дівчина. Горло стиснуло так, що він зовсім не міг дихати. Кульбабково-золотаве волосся стало темнішим, зникла дівоча чарівність, але її лагідна краса залишалася на її ніжному обличчі, і довгі стрункі ноги у тьмяному світлі вуличних ліхтарів в листопаді були витонченішими ніж під золотими променями вересневого сонця.
Вона йшла йому назустріч, і він бачив в її очах добре знайомий страх, страх, нестерпний тепер, коли він зрозумів його причину. Її обрис почав розпливатися, і він, наосліп, кинувся до неї. Коли вони зустрілися, очі Марка знову стали бачити ясно, і він, дотягнувшись крізь роки, торкнувся її мокрої від дощу щоки. Вона все зрозуміла, і страх назавжди зник з її очей. Взявшись за руки, вони пішли під дощем додому.
Кінець
----
2007 Володимир Влад, переклад з англійської
Перекладач щиро вдячний за допомогу, коментарі та критику наступним людям: Bobua, radus, VDV.
Окрема подяка пану Сергію Снігуру за попереднє редагування та урок перекладацької майстерності.
Примітки
1
Една Сент-Вінсент Міллей (Edna St. Vincent Millay) (1892 – 1950) - американська поетеса. Мається на увазі її вірш 'Полудень на пагорбі'
2
Торо Генрі Девід (Henry David Thoreau) (1817 – 1862) - американський письменник, мислитель, натураліст, суспільний діяч. Будучи натуралістом, Торо боровся за охорону природи. В 1845 – 1847 роках Торо жив у лісі, на березі Уолденського ставу (недалеко від Конкорду) у хатині, що сам собі побудував, та самостійно забезпечував себе усім необхідним для житті. Цій експеримент по виживанню він описав у своїй книзі «Уолден, або Життя в лісі» (1854 р.).
3
3. Полудень на пагорбі, Една Сент-Вінсент Міллей
Afternoon on a Hill
Edna St. Vincent Millay
I will be the gladdest thing
Under the sun!
I will touch a hundred flowers
And not pick one.
I will look at cliffs and clouds
With quiet eyes,
Watch the wind bow down the grass,
And the grass rise.
And when lights begin to show
Up from the town,
I will mark which must be mine,
And then start down!
