— Мамо! Тату! — закричав моторошно підліток, ще майже дитя, що сидів на третій лаві, праворуч від Альфреда Макаронова.
Розштовхуючи глядачів, він вибіг на арену — у солдатській куфайці, кирзових чоботях, виснажений і коротко підстрижений.
— Назад! — крикнув великий маг, обпалюючи хлопця антрацитовим поглядом, але той не звернув на нього уваги і простягнув руку до небесної сфери, яку ще тримав над собою Макаронов.
— Це мої мама і тато!.. — крикнув хлопець. — І сестра… Любою її звали.
— Назад! — з погрозою в голосі повторив Макаронов.
— Але це мої мама і мій тато, — наполягав хлопець. — Це вони, я дуже добре пам’ятаю їх.
Макаронов подивився догори, і куля зникла. Страшний лемент знявся у залі, на підлітка посипалися прокльони і лайки за те, що перервав сеанс, що руку підняв на блакитну сферу радості, на неземне видіння, за те, що в душі людей знов повернулася мука й спомин. Котрась там з істеричних жінок зайшлася в риданнях, і плач настав великий на землі, але великий маг і чародій застережливо підняв руку, зупинивши нещастя.
— Ти скоїв злочин, — сказав Альфред Макаронов, показуючи рукою на залу. — Ти позбавив цих людей тої радості, якої заслуговували вони за довгі роки крові. Ти розумієш це?
— Тато мій пропав безвісти на фронті, маму і сестричку німці забрали, я тільки-но повернувся з німецьких земель, — не вгамовувався хлопець. — Я мушу їх знайти, бо нікого у мене, крім них, немає. Скажи мені — де вони? Що з ними сталося?
— Ти вперта людина, — холодно сказав Макаронов. — Так-так. Я бачу тебе наскрізь, я читаю твої думки. Невже ти не розумієш, що ця картина-тільки символ щасливого життя, що вона має загальнолюдське значення, бо вона стосується всіх людей у цій залі, не тільки тебе? Це видіння, як справжній мистецький твір, промовляє до кожного з тих, хто сидить тут. Скажіть, маю я рацію чи ні? — звернувся Макаронов до глядачів.
Натовп відповів схвальним гомоном.
— Невже ти думаєш, що в тебе одного нещастя? — вів далі Макаронов. — Як можна з такою егоїстичною впертістю ставити своє маленьке особисте горе над почуттями цілого народу?
— Я пробував забути все, як ви казали, — мовив хлопець. — Але… коли я побачив маму…
Вийшов на арену клоун Вольфганг Чжу-Сі, вмостився на бар’єрі, уважно прислухаючись до розмови.
— Але це не твоя мати, — з роздратуванням сказав Макаронов. — Це так само і його мати, і його, і її, і його, он того хлопця, що сидить у дванадцятому ряду, — Макаронов бігав по арені, тицяючи пальцями в різних людей.
— Це моя в мама, я пам’ятаю кожну її рисочку, — вперся хлопець. — Це єдине хороше місце серед усіх картин., Все інше нудне і нецікаве…
— Чому ж це для тебе нецікаве? — з образою в голосі спитав Макаронов.
— Бо мене не цікавить, у яких будинках житимуть люди через скількись там років. Мене не цікавить, який вигляд матимуть автомобілі у двохтисячному році. Мене цікавить одне: чи не боятимуться люди одне одного? Чи довірятимуть одне одному?
— Перш ніж ставити такі запитання, — гордовито відповів маг і чародій, — треба зазирнути у самого себе. Чи маєш ти сам у собі довір’я до людей? Якщо вмерло воно в тобі, то з чим. ти прийдеш у майбутнє?
Альфред Макаронов похмуро подивився на хлопчика, сіпнув плечима, саркастично посміхнувся:
— Бачу я в тобі якусь німкеню… бачу навіть, що вона тебе любить… Як смієш ти носити в собі цю злочинну любов перед лицем цих людей (широким жестом Макаронов наче обійняв увесь зал), серед яких немає такого, хто не був би скривджений німцями? Ти її теж любиш… Чи не блюзнірство це?
У залі знову спалахнули вигуки, свист, тупіт. Клоун витяг з-за пазухи червону квітку й став тулити її до серця, та раптом він із жахом побачив, що в руках його закривавлена ганчірка, і Вольфганг Чжу-Сі огидливо кинув її на арену.
— Вона любила мене, як сина, — сказав хлопець. — Двоє її синів загинули на Східному фронті. Я був схожий на її меншого сина, на Гюнтера. Вона мені фотографію його показувала. Вона витягла мене з Гамбурга, із залізничних майстерень. Якби не вона, я загинув би там, бо туди щоночі прилітало півтори тисячі американських літаків. Якщо ви великий маг і чародій, покажіть їм, що то значить: півтори тисячі літаючих фортець. Фрау Гертруда забрала мене в село. Вона хотіла, щоб я лишився у них назавжди… але…
— Ти її зрадив! Ти доніс на неї! — засміявся Альфред Макаронов, а клоун витяг з-за пазухи скрипку і почав грати “Елегію” Массне,
— Неправда! — крикнув хлопець, і сльози навернулися на його очі. — Неправда! Це. не я доніс! Хто-хто, а ви мусите це знати.
— Але ж Гертруда вирішила, що ти її зрадив.
— Так, — сумно похилив голову хлопець, — вона не повірила мені, хоч як я її вмовляв…
— Ось бачиш, — зловтішно усміхнувся Макаронов. — Про яке довір’я до людей ти можеш говорити?
— У старого Фогля була ковбасня в підвалі, - став пояснювати хлопець. — Він нелегально робив ковбаси… Тоді це було заборонено. Під’страхом розстрілу… Він робив дуже смачні ковбаси, і фрау Гертруда інколи давала мені шматочок… Я був весь час голодний, ми всі — остарбайтери — були голодні й тяжко працювали в полі. Якось уночі я вийшов з повітки, де жив, у двір і побачив тінь біля хазяйського будинку… Хто це був — я не знаю, мабуть, сусід. Бо тінь метнулася туди, на сусідське подвір’я. А мені назустріч вийшла з підвалу фрау Гертруда… Вона пахла ковбасою. А вранці прийшла поліція, і старого Фогля забрали… І фрау Гертруда так дивилася, так дивилася на мене, що я не витримав і втік.
— Ти не просто втік, — сказав Альфред Макаронов. — Ти ще вкрав у Гертруди добру гуму. Навіщо тобі була ця гума?
— Мій тато швець… То я й подумав, що гума згодиться… Німецька, міцна, на підбори… Але мене піймали жандарми, лупили мене гумовими палицями і все питали, навіщо мені та гума… А мені соромно було признатися… Потім приїхали негри на танках, дали мені шоколаду…
Вольфганг Чжу-Сі зняв з ніг свої незграбні черевики, поклав їх на арену, і всі побачили, як черевики повільно пішли по килиму — тільки шлях їхній був закручений і незрозумілий і невідомо було, куди йдуть ці клоунські черевики.
Темні полюси душі великого мага й чародія раптом прошепотіли йому, що, мабуть, кінчається його життя, коли вже такі хлопчики починають виходити з-під влади, в роті стало гірко, наче він жував залізо, у вухах виразно пролунав безмовний сміх цього виснаженого хлопця у драній ватянці, якого лупцювали гумовими палицями жандарми; Альфред Макаронов зробив останню кволу спробу врятувати своє життя — знову ввійти в той могутній стан кристалізації, якому підкоряються всі люди в цирках усього світу, стаючи гіпнотичними іграшками в руках великого чародія. Мовби потопаючий, що хапається за соломинку, Макаронов зазирнув хлопцеві в очі й побачив те, чого ще не розумів цей хлопчина і ніхто з нас, і сказав:
— Мені відомо твоє майбутнє… Ти станеш великою людиною, славною на весь світ, але ти зрадиш свого вчителя, який тобі довірятиме. Ти переступиш через того чоловіка, через його безмежне довір’я, і він тобі ніколи цього не подарує.
— Ви помиляєтесь, — сказав хлопець. — Я не хочу бути великою людиною. Не потрібна мені ваша слава. І я ніколи в житті не зраджу.
— Ким же ти хочеш бути? — запитав Макаронов, почуваючи, що сили лишають його, сили й надія.
— Я’хочу стати на залізничній колії перед мостом і будити всіх, хто їде на дахах вагонів, щоб голови пригинали, — відповів хлопець і пішов собі з манежу.
Клоун Вольфганг Чжу-Сі перший зрозумів, що кінчається влада великого мага й чародія і що час йому йти на пенсію. А місце його посяде тепер фокусник Василевс — голова місцевкому; а що фокусник Василевс був найкращим другом клоуна, то Вольфганг Чжу-Сі відчув радість велику і, сівши на бар’єрі, натиснув важіль спеціального механізму; з очей його полилися сльози — спочатку невеличкі струмені, а потім більші, під тиском, потоки. Альфред Макаронов прочитав низькі думки клоуна, але великому магу й чародієві стало байдуже, і він пішов геть з арени, чим викликав подив яропільської публіки, яка чекала од нього якихось більших містерій.
Цей номер не сподобався С. О. Набатову; він не побачив у ньому жодного виховного смислу. Навпаки, поцікавився у сусіди, чи не знає той, бува, хлопця того нахабного з переміщених осіб, що спаскудив такий цікавий атракціон, — прізвища його, скажімо, та адреси. Сусіда пояснив, що це Ярослав Гамалія, круглий сирота, вся сім’я його загинула, а живе він побіля Смоли.
Другого дня виставу було відкладено у зв’язку з хворобою великого мага й чародія Альфреда Макаронова, а третього — цирк знявся й поїхав кудись з міста нашого преславного Ярополя, і слід його загубився…
Якось з одним вельми доброчесним громадянином нашого міста, персональним пенсіонером, колишнім завідувачем відділу культури Яропільського міськвиконкому Андрієм Васильовичем Микитасем (братом того сліпого С. В. Микитася, котрий одружився з сестрою моєї хрещеної матері Варвари) скоїлася історія, про яку я хочу сьогодні повідати. Отож під вечір, о тій порі, коли рання осінь починає трусити яблуні в садках і студентство валкою з вакацій з’їжджається — смагле і дуже яре до любощів, відчув А. В. Микитась подув дивного вітерцю. Наче й вікна були зачинені, бо воно вже й не спекотно, а все ж приверзся нашому Андрієві Васильовичу чийсь тривожний доторк чи шепіт, мов хтось призабутий став за його спиною і не зводить з нього погляду. А. В. Микитась підійшов навіть до дзеркала і з превеликим мистецтвом кумедні пики заходився корчити, складаючи обличчя сюди-туди, як гармошку (звичку цю підхопив А. В. Микитась в артистичних колах, коли невгамовно керував культурою усього міста), а сам у той час пильненько вдивлявся в глибини свого віддзеркалення — мо’, й справді якийсь біс прослизнув до його помешкання?
Та все було благочинно. Килими випромінювали червоне вовняне тепло, закарпатські меблі виблискували горіховими свічадами, паркет сяяв кольором яєчного жовтка, а сервант у кришталевій своїй величі скидався на імператорську люстру з Ермітажу; та спокій бажаний не прийшов, і злагода в його душі не відновилася: знову налетіла та аура, те відлуння якихось далеких припливів та відпливів, вітерець не теплий і не зимний, а — щемливий, неочікуваний, і тоді наш герой востаннє спробував звільнитися од сеї напасті: він почав бгати своє обличчя пальцями, мов тісто, бо колись бачив, що так роблять навіть народні артисти, перш ніж вийти на сцену, для заспокоєння абощо, та й це не допомогло. Тоді Андрій Васильович поспіхом, поки не повернулася його дружина, витяг з білого фінського буфета на кухні карафку з горілкою, налив хутенько собі чарку і вихилив, а закусив шпротами з тої бляшанки, що стояла у холодильнику; лише холодильник спричинив хвилинну тиху радість в його душі — нечутно, як у казці, відкривалися його снігові дверці й автоматично там всередині запалювалося слухняне світло; кілька разів відчиняв і зачиняв ці дверці А. В. Микитась, і щоразу огортала його хвиля розчулення, коли стерильні нутрощі апарата засвічувалися заспокійливо та лагідно. Ну що ж, і на тому спасибі.
Він чомусь згадав триколісний велосипед, який бачив у 1906 році, коли приїхав з батьком до міста купувати чоботи: переднє колесо велике, заввишки з людину, таке, як, приміром, колесо стародавнього паровоза, з блискучими шпицями, й два маленьких коліщатка іззаду, мов підшипники на самокаті. На цьому велосипеді їхала пані у довгій сукенці, у капелюсі, що нагадував тоді Андрійкові капустяну голову; А. В. Микитась почалапав до вітальні й увімкнув кольоровий телевізор: на великому екрані (розмір по діагоналі 140 см), на пласкому японському кінескопі з’явилася дівчина у довгій сукні, яка їхала, сміючись, на триколісному велосипеді, тільки без капустяного капелюха. Волосся тріпотіло на вітрі, а за нею біг якийсь вусатий пан у канотьє, заламуючи благально руки. Це вже було занадто, бо то був Гришин-Грищенко з контррозвідки, і у Андрія Васильовича почали боліти нігті, відірвані колись у підвалах палацу Потьомкіна. Він підвівся з м’якого фотеля хвильно та так і закляк у темній кімнаті, опромінений лише потойбічним телевізійним світлом. На сучасному червоному фотелі з німецького гарнітура залишився сидіти він, А. В. Микитась власною персоною. Але ж, даруйте, він, А. В. Микитась, стояв за два метри від того фотеля, ил якому лишився сидіти. Чортівня якась! Той Микитась, що стояв, обмацав себе — ніби все гаразд, все на місці, тільки вбрання на ньому незнайоме, дивне: френч шорсткий з невідомим запахом, наче після дезинфекції, багато ремінців, наган та шабля при поясі. Його двійник у фотелі одягнений зовсім по-інакшому: в квітчасту піжаму (такий, знаєте, умовний рослинний орнамент), куплену в Будапешті, ще й зверху стьобаний бухарський халат темно-зелений, що його подарували Андрієві Васильовичу друзі у день виходу на пенсію.
Хе-хе-хе, як мовить у таких випадках художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду.
